Розділ 29. Про попелиць та лимонний пиріг.

Субота.

Оранжерея зранку мала зовсім інший настрій, ніж серед тижня. Тихіше, повільніше. Скляний дах ловив ранкове сонце, і все всередині — рослини, повітря, пил — мовби лінувалось прокидатися.

Уся група зіллєварів була тут — шістнадцять першокурсників, Тиндаль у своїй вічно заплямованій мантії, і окрема принада суботніх оранжерейних занять: четверо старшокурсників із виразами людей, яким сьогодні хотілося бути де завгодно, крім цього місця.

— Покарані, — прошепотіла Віллоу, кивнувши на них. — Кажуть, один із них заварив зілля в чужому котлі на спір, а троє інших ставили на результат.

Покарання було специфічним і, знаючи Тиндаля — продуманим до садизму: вручну збирати попелиць. Тиндаль вів багаторічну війну з попелицями в оранжереї, і ця війна, судячи з його виразу обличчя, була справою честі.

— Кожну, — сказав він, вручаючи старшокурсникам банки і пінцети. — Кожну-однісіньку. Якщо я знайду хоча б одну живу попелицю на третьому стелажі — ви тут і наступної суботи.

Старшокурсники подивилися на стелаж — довгий, густий, заросший чимось кучерявим і, мабуть, забитий попелицями — і їхні обличчя набули того специфічного виразу, який буває в людей, що щойно усвідомили масштаб катастрофи.

Нам, першокурсникам, дісталось завдання простіше: посадити насіння в горщики і дати імпульс для росту. Стандартна вправа для природників — відчути насінину, направити магію, допомогти їй прокинутись.

Тиндаль підійшов до мене окремо.

— Ар’єнталь. Вам — інше завдання.

— Бо мої насінини знову когось з’їдять?

— Цілком можливо. Тому — ніяких насінин. — Він поставив переді мною горщик із маленьким паростком. — Це меліса. Рослина з м’яким заспокійливим ефектом. Спробуйте виростити її так, щоб цей ефект зберігся. Або — в ідеалі — посилився.

— А що буде, якщо вийде навпаки?

— Тоді ми отримаємо рослину з агресивним збудливим ефектом. Що теж буде цікаво. З наукової точки зору.

— А з практичної?

— З практичної — будемо тікати з оранжереї. Але мені подобається ризик.

Він сказав це з виразом людини, яка не жартує — і саме тому це було смішно.

Я поклала долоні на ґрунт навколо паростка. Закрила очі. Меліса — заспокійлива рослина. Спокій. Думати про спокій. Не про фікус, який утік. Не про Беатріс, яка шепочеться. Не про Рея, якого вчора не було на вечері.

Спокій. Тиша. М’якість.

Магія пішла — повільно, обережно. Паросток зворухнувся. Листочок розправився. Другий. Стебло потягнулось вгору. Запах — ніжний, трав’яний, ніби від вечірнього чаю.

Я розплющила очі. Меліса виросла — невелика, з м’якими зеленими листками, які ледь помітно світилися. Жодних зубів. Жодних ротів. Жодної агресії.

— Ну? — Тиндаль стояв поруч із блокнотом.

— Здається... нормальна?

Він обережно торкнувся листка. Понюхав. Записав.

— Заспокійливий ефект присутній. Навіть сильніший, ніж у стандартної меліси. — Він подивився на мене. — Ви думали про щось спокійне?

— Намагалась.

— Продовжуйте намагатись. Це — ваш реферат у дії. Контроль наміру. Коли ви зосереджені на конкретному результаті, а не просто вливаєте магію — рослина росте відповідно. — Він записав ще щось. — Цікаво. Дуже цікаво.

Меліса тихо світилася. Я дозволила собі маленьку внутрішню перемогу. Маленьку — бо знала, що наступного разу фікус знову когось покусає. Але сьогодні — перемога.

Тим часом на третьому стелажі старшокурсник видав стогін.

— Їх тут тисячі! Тисячі!

— Збирайте, — байдуже відповів Тиндаль. — Кожну.
***

Після оранжереї — місто.

Вайтстоун у суботу пах свіжою випічкою і яблуками — ринок працював на повну, а вулиці були забиті студентами і городянами.

Нас було п’ятеро — я, Віллоу, Ренні, Нолан і Тео. Ембер залишилась у бібліотеці — «конспекти не перепишуть себе самі».

Нолан хотів у кондитерську.

— Там є штука, — говорив він, жестикулюючи з ентузіазмом, який зазвичай приберігають для оголошення війни, — така з кремом і ягодами, зверху хрустка, а всередині — м’яка, і вона...

— Нолане, — сказала Ренні. — Це називається тістечко. Ти щойно описав тістечко.

— Не просто тістечко! Магічне тістечко! Крем роблять із справжнім молоком з ферми під холодильним закляттям, а ягоди...

— Магічне, — повторила Ренні з тим виразом, який означав: «Я тебе люблю, але ти неможливий».

Кондитерська «Срібна вишня» виявилась маленьким затишним закладом із круглими столиками, запахом ванілі та шоколаду і вітриною, від якої Нолан завмер, зачарований.

Ми сіли за столик біля вікна. Віллоу замовила гарячий шоколад і тістечко з ягодами. Ренні — каву. Нолан — те саме, що й Віллоу, тільки подвійну порцію. Тео — чай і щось із сиром. Я — чай. Просто чай.

— І все? — запитала Віллоу.

— Я не дуже люблю солодке.

— Як можна не любити солодке?

— Легко. Так само, як ти не любиш павуків.

— Це зовсім різні речі! Павуки — жахливі, а солодке — прекрасне!

Я не стала сперечатися.

Дзвінок над дверима. Я не звертала уваги — поки Віллоу не сказала:

— О. Це ж...

Рей стояв у дверях. За ним — Кайден. Рей тримав двері, Кайден щось говорив йому на вухо, і обидва виглядали так, ніби зайшли сюди не вперше — впевнено, по-домашньому.

Рей побачив нас. Точніше — побачив мене. На мить його погляд зупинився, і я помітила те миттєве рішення, яке приймається швидше за думку.

— Можна? — він підійшов до нашого столика. Просто запитав — без передмов, без пояснень.

— Звісно, — сказав Нолан. — Сідай.

Кайден за спиною Рея підняв брови. Я бачила його здивування — коротке, швидко сховане за звичною посмішкою. Він явно не планував сидіти за столом із першокурсниками, але Рей уже підставляв стільці, і Кай сів — з тією легкістю, яка не потребує зусиль.

— Кайден, — він кивнув столу загалом. — Кай. Третій курс. Стихійний.

— Нолан. Бойовий. Перший курс. Я оцей десерт зараз доїм, і мені не соромно.