Розділ 28. Про самооборону для квіткарів та фікуси з амбіціями.

Коридор між другим та третім корпусами пах воском і чимось терпким, чужим — запахом, до якого я, мабуть, звикну десь на третьому курсі. Або ніколи. На Оскурі так гірчило повітря лише в гущавині диких хащів, де не росте нічого їстівного, але тут цей аромат став повсякденним фоном.

Я йшла до роздягальні, перекинувши через плече сумку зі спортивною формою, і ловила себе на думці, що починаю призвичаюватися. До гучного будильника, від якого стіни дрижали щоранку о шостій — загальний підйом на весь гуртожиток, ніякої пощади, жодних «ще п'ять хвилин». На Оскурі мене будила Тіана — тихо, обережним дотиком до плеча. Тут — магічний ревун, від якого Патриція щоразу шипіла і клацала зубами в бік стіни, марно сподіваючись залякати артефакт.

Звикаю і до темпу лекцій. Дві пари за спиною — ботаніка й анатомія — і обидві пройшли... майже нормально. Майже — бо на ботаніці мій фікус виліз із горщика.

Тобто, формально, я мала лише дати йому імпульс росту — як усі інші. Торкнулася ґрунту, направила магію, зовсім трохи, обережно. Фікус ріс. Я раділа. Потім він відростив корені, які виявилися значно довшими за горщик, перевалився через край, дістався підлоги і з неочікуваною для рослини цілеспрямованістю попрямував до Харвіна. Це хлопець із другого ряду, який уже тиждень міряв мене поглядом оцінювача на невільничому ринку, і при цьому виказував таку міну, ніби робив мені величезну послугу самим фактом своєї уваги. Неприємний тип. З тих, що посміхаються вологою посмішкою і стоять трохи ближче, ніж потрібно.

Фікус, мабуть, теж поділяв моє ставлення, бо вчепився Харвіну в щиколотку і клацнув. Не сильно — але достатньо, щоб той видав звук, якого я не чула навіть від поранених воїнів у Цитаделі, і кинувся навтьоки між рядами столів, збиваючи горщики. Фікус гнався за ним — невеликий, зубатий і абсолютно невблаганний.

Тиндаль спіймав його за хвилину — обережно, двома руками, як тримають рідкісну вазу або вибухонебезпечне зілля. На його обличчі застигло щось середнє між професійним захватом і батьківською гордістю.

— Чудовий екземпляр, — сказав він, несучи фікус кудись у задню частину оранжереї. — Автономна агресія без постійного магічного живлення. Рідкісна річ.

Мабуть, до колекції. Десь у Тиндаля вже була ціла полиця моїх «витворів» — рослин, які з'їдали мух, клацали на студентів і мурчали. Маленький зоопарк, де всі експонати стали результатом мого невміння контролювати магію.

На анатомії все пройшло справді нормально — без клацань, без зубів, без втеч. Професорка Мейв пояснювала, як магічні потоки циркулюють у тілі природника — і це захоплювало, бо докорінно відрізнялось від усього, що я знала раніше. У стихійних магів — нащадків драконів — потоки йшли через основні вузли: серце, хребет, долоні. Концентровано, потужно. У природників — розсіяно, по всьому тілу, через кожну клітину. Ми не керували магією — ми нею дихали. Тому стандартні методи контролю для нас були так само доречні, як сідло для риби.

Для мене — ще гірше, бо мої потоки мали «відтінок», який Мейв тактовно назвала «нехарактерною щільністю». Я ввічливо кивнула і не стала пояснювати, звідки ця щільність береться.

Роздягальня була маленькою — шафки, лавки, запах магічного мила та легкий шлейф озону. Я перевдяглась у спортивну форму: вільні штани, туніка, м'які чоботи з плоскою підошвою. На Оскурі тренувальний одяг був чорним і цупким, тут — сірим і м'яким. Різниця філософій: там вчили тримати удар, тут — уникати його.

Полігон. Відкритий майданчик із піщаним покриттям, трибуни по периметру. Осіннє сонце лупило по очах — справжня особиста образа. Шістнадцять студентів-природників стояли нерівною шеренгою і виглядали засудженими до страти, яких забули попередити про вирок.

Тренер Ворстон уже чекав. Кремезний, зі шрамом від вуха до куточка губ, руки складені на грудях. Він дивився на нас поглядом досвідченого мисливця на зграйку кроленят, яких випустили в ліс і запитали: «Ну що, готові?»

— Отже, — сказав він. — Зіллєвари. Цілителі. Природники.

Він вимовив це так, мовби перераховував три способи стати легкою здобиччю.

— Дозвольте пояснити, навіщо ви тут. Ви тут не для того, щоб стати бійцями. Бійці — через дорогу. Вони вміють вбивати. Ваше завдання — навчитися не помирати. Різниця суттєва.

Пауза. Ніхто не дихав.

— У бою ваш план такий: перше — втекти. Друге — якщо не змогли втекти — вижити достатньо довго, щоб щось, що ви виростили, встигло когось з'їсти. Третє — якщо не виростили — кричати. Голосно. Може, хтось прийде.

Вайтмор підняв руку.

— Пане Ворстон, а якщо я не планую потрапляти в бій?

— Вайтмор, бій не питає ваших планів. Бій приходить сам. Зазвичай — коли ви стоїте в лісі, збираєте квіточки й розмірковуєте про класифікацію маточок.

Він почав із базового: як стояти, щоб тебе важче було збити з ніг. Як падати. Як тримати руки.

— Руки — перед собою. Завжди. Якщо руки внизу — ви вже програли. Якщо руки за спиною — ви програли і виглядаєте при цьому безглуздо.

Ми тренувались у парах. Мені дісталась Віллоу, яка штовхала мене з виразом людини, що перепрошує за кожен дотик.

— Сильніше, — сказав Ворстон, проходячи повз.

— Я боюсь їй зробити боляче, — відповіла Віллоу.

— Їй? — Ворстон подивився на мене, потім на Віллоу. — Повірте, Віллоу, їй ви боляче не зробите. А от вона вам — цілком може. Тому штовхайте сильніше, щоб хоч навчитись, як це робити, перш ніж воно вам знадобиться.

Віллоу штовхнула. Я прийняла удар правильно — зсунулась на пів кроку, погасила інерцію, залишилась на ногах. Автоматично. Тіло пам'ятало Цитадель. Ворстон це помітив. Я бачила, як він зупинився на мить, дивлячись на мої ноги, на стійку, на те, як я тримала баланс. Але нічого не сказав. Поки що.

Потім він поставив Вайтмора проти хлопця на голову вищого за нього. Вайтмор мав відпрацювати ухилення.

— Ухилення — це не відступ, — пояснив Ворстон. — Це — крок убік. Маленький. Точний. Ворог б'є туди, де ви були. А ви вже там, де його немає.