Розділ 25. Про нічні ліани, бібліотечні вікна та угоди, які не слід укладати при місячному світлі.

Вислизнути з гуртожитку виявилося простіше, ніж я очікувала. Перший поверх, вікно в кінці коридору, защіпка — тиха, добре змащена. Знадвору — темрява, запах мокрої трави, тиша. Комендантка або спала, або вірила в силу зачинених дверей. Хибна віра, але зручна.

Бібліотека була в західному крилі — чотири хвилини швидкого кроку через внутрішнє подвір'я, повз фонтан (вимкнений), повз лавки (порожні), повз статую дідуся з книгою (бронзовий, урочистий, безкорисний).

Я обійшла будівлю ззаду. Тут було темніше — ліхтарі стояли лише вздовж головної доріжки, а задній фасад виходив на невеликий садок, обмежений живоплотом. Саме те, що потрібно.

Квітники біля фундаменту. Низькі кущі, якісь місцеві рослини, які я не впізнавала, але це не мало значення — мені потрібні були не вони, а те, що росло з землі.

Я присіла біля стіни, поклала долоні на ґрунт і закрила очі.

Магія відгукнулася одразу — з тією жадібною готовністю, до якої я вже звикла в Естероні. В Оскурі мені доводилося кликати, просити, вичавлювати з себе кожну краплю. Тут — магія сама рвалася назустріч.

Я спрямувала потік униз, у коріння. Не квітам — повз них, глибше, до стебел плюща, що тулився до стіни. Плющ був старим, міцним, з товстими стеблами і чіпкими відростками. Ідеальна основа.

Рости. Вгору. Міцно. Тримай мене.

Плющ відгукнувся. Повільно спершу — стебло потовщилося, відростки напружилися, вп'ялися в камінь. Потім — швидше. Нові пагони полізли вгору, чіпляючись за виступи кладки, обвиваючи карниз. За хвилину від квітника до підвіконня другого поверху тягнулася товста, міцна ліана — живі сходи, здатні втримати мою вагу.

Я перевірила, смикнувши. Тримає. Добре тримає.

Полізла.

Підйом був нескладним — ліана слухалася, підставляла пагони під ноги, обвивала зап'ястя для страховки. Моя магія тримала її живою, міцною, слухняною. Стіна повзла вниз — перший поверх, карниз, другий. Вікно бібліотеки — те саме, з вазоном на підвіконні — вже близько. Три метри. Два. Один.

Я дотяглася до підвіконня й зазирнула всередину. Темрява. Тиша. Рядки стелажів у місячному світлі. . І полиці «Архітектура та планування» 

Вазон стояв на підвіконні — маленький, блідий, напівзав'ялий. Я  влила в рослину трохи магії. Зовсім трохи — не перетворити на хижака, а просто розбудити. Бліді листочки ожили, розправилися, стебло випросталося. Один пагін потягнувся до защіпки вікна — повільно, але цілеспрямовано.

Клац.

Защіпка відійшла. Вікно відчинилося ширше. Я вже заносила ногу на підвіконня, вже відчувала запах старого паперу і перемоги...

— А що ти там робиш?

Голос знизу. Тихий. Спокійний. Впізнаваний.

Я завмерла. На ліані, на рівні другого поверху, з однією ногою на підвіконні і другою в повітрі. В абсолютно чорному одязі. О першій годині ночі.

Подивилася вниз.

Рей стояв біля підніжжя стіни. Руки в кишенях. Голова закинута вгору. Місячне світло ловилося у білому волоссі. Обличчя — ні тіні здивування. Наче кожної ночі він виходив на прогулянку і знаходив дівчат, що лізуть по стінах бібліотеки, і це було для нього рутиною.

— Рею, — прошипіла я, — тихіше.

— Я й так тихо.

— Тоді ще тихіше. І бажано — де-небудь в іншому місці.

— Мені вдома не спиться, — відповів він з тією незворушністю, яка могла означати що завгодно. — А ти, як бачу, теж не спиш. Хоча твій варіант безсоння... оригінальніший.

— Просто йди далі. Ти мене не бачив. Я тебе не бачила. Зустрінемось завтра на сніданку і обговоримо погоду.

— Із задоволенням, — сказав він. — Але якщо ти плануєш ось так, — він кивнув на ліану, вікно і мене між ними, — здобувати знання серед ночі, то маю тебе засмутити. У бібліотеці є сигналізація.

Я завмерла.

— Що?

— Охоронні руни. На підлозі, на балконі, на сходах, в повітрі. Спрацьовують після закриття. Рух в приміщені — і через тридцять секунд тут буде вартовий  — якщо він не спить. Через дві хвилини — якщо спить.

Я повисіла на ліані ще мить, перетравлюючи інформацію.

— Ти не міг сказати це до того, як я виростила три метри ліани?

— Я не знав шавіщо ти ростиш ліани. Думав, ти просто гуляєш. — Пауза. — По стіні.

Я подивилася на відчинене вікно. На темну бібліотеку за ним. На полиці, до яких залишалося три кроки і одна охоронна руна.

Потім подивилася вниз — на Рея, який стояв у місячному світлі з руками в кишенях і чекав, що я зроблю далі.

— Прокляття, — сказала я тихо.

Злізла. Ліана слухняно підставляла пагони, і через хвилину я стояла на землі, з листям у волоссі і з рештками гідності, які ледь трималися.

Рей стояв за два кроки. Не відступив, не наблизився. Просто — стояв.

— Тобі потрібна якась конкретна книга? — запитав він. Без іронії. Без підколки. Просте запитання.

— Конкретна секція. Архітектура та планування. Друга категорія доступу.

— Знаю її.

— Знаєш?

— Я на четвертому курсі. Маю доступ до другої та третьої категорій.

Я подивилася на нього. Він дивився на мене. Тиша між нами була заповнена місячним світлом і чимось ще — тим неозвученим розумінням, яке іноді буває між людьми, що обидва щось приховують і обидва це знають.

— Ти пропонуєш мені дістати ці книги? — запитала я обережно.

— Я пропоную угоду.

— Яку?

Він помовчав.

— Твоя рослина, — сказав він. — Та, що в кімнаті.

— Патриція, — сказала я, перш ніж подумала.

На мить — тінь чогось на його обличчі. Не усмішка. Майже усмішка.

— Патриція, — повторив він. — Я хотів би... проводити з нею деякий час. Щодня. Кілька десятків хвилин.

Я мовчки дивилася на нього.

Рей — маг льоду, з виснаженим обличчям і тінями під очима, який не спить серед ночі, — хоче сидіти з моєю хижою рослиною. Щодня. Добровільно. Та сама рослина, від якої Ембер тікає, візники відмовляються їхати, а коти ховаються під ліжко.

Я згадала, як Патриція обвила його руку в маґмобілі. Як замурчала.