Розділ 24. Про перший котел та першу спробу.

Третій ранок в Академії встиг покритися першою поволокою буденності. Моїм особистим фаворитом серед місцевих див залишалися руни підігріву у ванній — мабуть, єдине досягнення цивілізації, яке я була готова обожнювати без жодних застережень. Жодного контакту з підступно-крижаною водою; лише м’яке тепло, що огортало й вимивало з голови залишки вчорашніх формул та важкого сну.

Сніданок промайнув під звичний акомпанемент: Нолан натхненно розписував несправедливість нового розкладу, Тео мовчки й зосереджено перетворював калорії на енергію, а я поступово поверталася до реальності. Коли о дев’ятій над коридорами розкотився перший дзвінок, я вже почувалася людиною, здатною не просто висидіти лекцію, а й вийти з неї без втрат.

Вступ до цілительства виявився несподівано цікавим — у тому сенсі, у якому цікаво дізнатися, що ти записалася на факультет, де тебе навчатимуть латати людей, а не ламати. Професорка Мейв — невисока жінка з теплими карими очима й руками, у яких навіть крейда здавалася лікувальним інструментом, — почала з основ. Потоки. Живі тканини. Резонанс. Принцип «не нашкодь» — який, за її словами, половина студентів забуває рівно на тому занятті, коли починається практика.

Я слухала. Записувала. Намагалася не думати про те, що мої руки, які перетворювали папороть на хижака, тепер мали навчитися чогось протилежного. Як зброю перекувати на леміш. Теоретично — можливо. Практично — подивимося.

Зіллеваріння другою парою — і нарешті котли.

Професор почав без вступу.

— Правила — на стіні. Хто забув — перечитайте. Хто не забув — починайте. Хто вважає, що він розумніший за рецепт, — мітла в кутку. — Сьогодні ми зваримо щось просте. Настій Прояснення. Рецепт — на дошці.

Він розвернувся і швидким почерком написав: «Настій Прояснення. Базовий рівень. Ефект: тимчасове загострення концентрації (15–20 хвилин). П'ять інгредієнтів. Номери на полицях.» — Магію додаємо на останньому етапі, — додав він, навіть не обертаючись. — Хто додасть раніше — ось та мітла стоїть не для краси.

П'ять інгредієнтів. Чітка послідовність. Контрольований нагрів. На папері — просто.

На практиці — я стояла перед полицею з баночками й розуміла, що не впізнаю жодної трави на вигляд. В Оскурі росли інші види, інші корені, інші мохи. Тут — підписані номери, і моя єдина стратегія — читати етикетки та молитися духам предків, щоб я не переплутала «сушений лист срібної м'яти» з чимось, від чого аудиторія стане синьою.

Баночка сімнадцять. Відкрила. Понюхала. Різкий холодний запах ударив у ніс так, наче м'ята мала особисті рахунки з моїми слизовими. — Правильна, — підтвердила Віллоу, не відриваючись від своєї ступки. Вона працювала з інгредієнтами так, як Ренні — з механізмами: впевнено, точно, не задумуючись. Впізнавала все на запах і колір. Я заздрила. Тихо, але принципово.

Далі — за рецептом. Відміряти. Подрібнити. Нагріти. Помішати. Знову нагріти. Суміш у котлі поступово змінювала колір — від блідо-зеленого до бурштинового. Поки що — за планом.

Останній етап. «Додати одиницю магічної енергії через контакт долоні. Тривалість — 2 секунди.» Одиницю. Дві секунди.

Я подивилася на свої руки.

Потім на котел.

Потім знову на руки.

Що найгірше може статися?

Не треба було ставити це питання.

Я поклала долоню над поверхнею зілля. Тепле. Спокійне. Бурштинове. Моя магія відгукнулася з ентузіазмом голодної Патриції, що побачила муху. Зілля здригнулося. Поверхня пішла дрібними хвилями. Колір перестрибнув — за мить, без попередження — з бурштинового на густо-смарагдовий із золотими прожилками, які рухалися всередині рідини, як живі. Запах змінився: різкий, зелений, рослинний — наче хтось розчавив сотню свіжих стебел просто в моєму котлі.

Я відсмикнула руку. Зілля заспокоїлося. Колір — ні.

Віллоу повернула голову, побачила мій котел і завмерла.

— Ксандро, — сказала вона тоном людини, яка дуже старається не панікувати. — Це не бурштиновий. — Справді? Можливо, це просто дуже амбітний бурштин.

— Ар'єнталь.

Тиндаль. За плечем. Без жодного звуку. Цей чоловік рухався тихіше за привида і з'являвся так, наче вся аудиторія була його особистою мисливською територією. Він зазирнув у котел. Помішав скляною паличкою. Подивився, як рідина стікає. Мовчки. Довго. Потім — на мене, поверх окулярів.

— Я ж попереджав, — сказав він. Не уточнив — кого. Не уточнив — про що. Просто констатував факт: він попереджав, і всесвіт послідовно доводив його правоту. — Магічна насиченість у кілька разів вища за норму. 

Він повернувся до дошки, і я побачила, що куточок його губ ледь помітно сіпнувся. Тиндаль був у захваті. Тиндаль завжди був у захваті від моїх аномалій. Що не робило ці аномалії менш проблемними, але принаймні гарантувало, що мене не відрахують — важко відрахувати когось, чиї невдачі цікавіші за успіхи.

Коли настала моя черга, біля артефакту вже зібралося пів групи. Мій смарагдовий котел привертав увагу ще під час варіння — кілька сусідів потроху відсувалися зі своїми стільцями.

До мене — стандартна процедура. Три краплі. Руни спалахують блакитним. Фантомна жаба з'являється, блідо-зелена, напівпрозора, розміром із кулак. Двадцять секунд — кліпає, крутить головою (загострена концентрація), зникає. «Прийнятно.» Далі — блідіша. «Слабка насиченість.» Далі — крутить головою, як божевільна. «Перенасичення дзвінкоцвіту. Терези — використовуйте їх.»

Я підійшла з флаконом, у якому смарагдова рідина мерехтіла золотом. Три краплі на камінь. Руни спалахнули. Не блакитним. Зеленим. Жаба з'явилася. Удвічі більша за попередні. Густо-смарагдова. Щільна. Майже непрозора — вона виглядала настільки реальною, що хтось позаду відступив на крок. Золоті очі горіли усвідомленою, сфокусованою увагою.

Жаба присіла. Повела головою. Завмерла. І вистрілила язиком. Довгим, зеленим, блискавичним — просто в повітря. Язик вхопив муху, яка мала нещастя влетіти через вентиляцію. Реальну муху. Фантом — з'їв — реальну — комаху. Жаба облизнулася, кліпнула із задоволенням переможниці і зникла. Муха зникла разом із нею.