Розділ 23

Математика — весь перший курс, одна велика аудиторія, спільне нещастя. Зіллєвари, бойовики, стихійники, артефактори, ілюзіоністи — всі нарешті рівні. Числа — демократичний ворог. Їм байдуже, на якому ти факультеті.

Нолан сів поруч із Ренні. Без пера.

— Ні, — сказала Ренні.

— Я ще...

— Тримай.

— Ренні...

— Мовчки.

Ембер просочилася до нашого ряду, пахнучи димом після першого заняття на стихійному. Професор — сухенький, швидкий, із голосом, створеним для приспання, — писав формули так, наче крейда завинила йому гроші. Магічні коефіцієнти. Рівняння потоків. Логіка — та сама, що й в Оскурі: числа не залежать від світу, в якому живеш. Маленька втіха.

Я записувала. Розуміла більшу частину. Нолан поряд повільно і неминуче гас.

Давньоельфійська — остання пара, лише зіллєвари. Природні закляття, давні травники, рецептури тисячолітньої давнини — все найцінніше написане цією мовою.

Пані Ілвен — жінка невизначеного віку зі спокійним голосом і тим рідкісним терпінням, яке буває лише в людей, котрі роками навчають студентів вимовляти звуки, фізично чужі людському горлу.

Почали з основ. Алфавіт. Вимова. Базові конструкції. Половина групи записувала з героїчним відчаєм.

Батько вчив мене ельфійської мови із дитинства. Не як предмет, а як повітря — я вдихала цю мову з його колискових, з його тихої лайки, коли він ударявся об одвірок, з підписів на його кресленнях. Я не вчила її. Я в ній виросла.

Коли пані Ілвен попросила прочитати уривок із травника, я прочитала — без паузи, без акценту. Пані Ілвен коротко на мене глянула, кивнула і перейшла далі. Жодного зайвого слова. Люди, які вміють не робити з речей виставу, — рідкісний вид.

Потім вона попросила хлопця з третього ряду — русявого, з веснянками і виразом старанного учня — повторити фразу з травника: назву рослини та її базову властивість.

Хлопець старанно вдихнув і видав:

— Аель'тіра сол'вейн…

Пані Ілвен підняла руку.

— Стоп. «Сол'вейн» — це «цілюща». «Сольвайн» — наголос на першому складі — це «отруйна». Різниця — один наголос. Повторіть.

Хлопець зосереджено стиснув губи.

— Аель'тіра... сольвайн?

— Ви щойно сказали «отруйний корінь», — спокійно повідомила пані Ілвен. — У давні часи травниці вимовляли назви рослин перед збором. Вважалося, що слово налаштовує руки на правильний дотик. Якби ви збирали аель'тіру з такою вимовою, вона б, за повір'ям, зів'яла у ваших руках від образи.

— Рослина? Від образи?

— Ельфи ставилися до рослин серйозно, — сказала пані Ілвен із ледь помітною посмішкою. — Деякі — занадто серйозно.

Хлопець спробував утретє. Цього разу — майже правильно. Пані Ілвен кивнула:

— Краще. Тепер ваш корінь хоча б не ображений. Але ще не цілющий. Працюємо далі.

Віллоу поряд зі мною шепнула:

— Якщо це стосується й моїх рослин, я в біді. Я їх навіть загальною іноді неправильно називаю.

— Тоді сподіваюся, що вони не злопам'ятні.

Обідня їдальня гула на всі голоси — перший день, усі вижили, і кожен вважав за необхідність це обговорити. Ми зайняли столик біля другого вікна — вже «свій», хоча минув лише день. Ренні. Нолан. Тео. Віллоу. Ембер. Я.

Віллоу переказувала Ембер про фантомну жабу — і в цій версії жаба вже була розміром із кота.

— Не була, — уточнила я.

— Але могла б, — відповіла Віллоу з непохитною вірою.

Нолан обережно рухав лівим ліктем — не зламав, але щось там ударив на бойовій практиці. Тео запропонував «подивитися».

— Відчепись, — Нолан відсахнувся. — Ти бойовик, а не цілитель.

Мій погляд ковзнув через зал. Безцільно. Просто так.

Кай — за столиком біля стіни. Руде волосся, жести, сміх — його складно не помітити. Рей поруч — тихий, спокійний, рука на столі.

І дві дівчини з ними. Одна — каштанові локони, значок ілюзій. Друга — платинове волосся у високій зачісці, бездоганна посмішка, рука на руці Рея. Впевнено. Звично. Природно. Вона щось розповідала, сміялася, нахиляючись до нього. Він слухав і посміхався.

Щось стиснулось у грудях — коротко, різко, незвано.

Цікаво. Це було... цікаво. І абсолютно не вчасно.

— Ембер, — запитала я, і мозок навіть не встиг заперечити, — хто та дівчина поруч із Реєм?

Ембер глянула через зал, і щось у її обличчі загострилось.

— Беатріс Лаенвальд. Дівчина Рея. Разом із минулого року, ходять чутки про заручини. Теж із Архіпелагу. Знатний рід, бездоганні манери, ідеальна сім'я. — Пауза. — Все ідеальне.

— Але? — це Ренні.

— Ми на одному поверсі, — Ембер повертіла виделку. — Вона завжди ввічлива. Завжди. Правильні слова, правильний тон. Жодного різкого руху. Ніколи. Знаєте людей, поруч із якими відчуваєш себе недостатньою? Не тому, що вони щось сказали — просто через те, які вони є.

— Вона ілюзіоністка, — тихо сказала Віллоу.

— Саме так . Де правда, де фасад — спробуй відрізни.

— Ксандро, — голос Віллоу, тихий, обережний. — Твій салат... рухається.

Я опустила погляд у тарілку.

Мій салат ворушився.

Листя повільно підводилось. Стебельця випростувались, натяглись, і вся зелена купка повільно поверталась у бік столика Беатріс. Один листочок нахилився вперед — пружно, агресивно, безпомилково.

Моя магія. Мої емоції. Мій салат, який вирішив, що я потребую захисту від платинової блондинки через весь зал.

Я поклала долоню на тарілку і відтягнула магію — різко, як натягуєш повідець. Салат обвис. Мокра зім'ята зелень. Нічого не було.

Чудово. Просто чудово. Перший день — і я вже втрачаю контроль над овочами через хлопця, з яким у мене нічого немає. Мама була б у захваті від такого рівня самодисципліни. А потім змусила б мене тренувати контроль до світанку.

— Піду в бібліотеку, — сказала я, відсуваючи тарілку. — Заберу підручники, поки немає черги.

— З тобою, — сказала Ренні.