Розділ 21. Про списки, котли та кинджал, якого не мало бути

Від професора Тиндаля я вийшла з відчуттям маленької перемоги: навчання оплачене, рослина працює, план «В» набирає обертів. І лише на сходах, уже на півдорозі до кімнати, я раптом згадала.

Список.

Той самий аркуш від секретарки Маріон, який я сунула в кишеню і благополучно забула. Я витягнула його — зім'ятий, із відбитком від монети на кутку — і розгорнула.

«Необхідне обладнання для студентів факультету зіллєваріння, перший курс:

• Котел мідний, стандартний (розмір 3).
• Набір мірних ложок (срібло, 7 шт.).
• Ступка з товкачиком (кам'яна, без тріщин).
• Скляні флакони для зберігання (12 шт.).
• Ваги аптекарські з гирками.
• Ніж для інгредієнтів (сталь, не зачарований).
• Рукавиці захисні (шкіра, до ліктя).
• Фартух (бавовна, щільна, темного кольору).»

Заняття — завтра зранку. Обладнання — відсутнє.

Я постукала до сусідніх дверей.

— Віллоу!

— Так? — вона відчинила з виразом людини, яка щойно влаштувалася на ліжку з книжкою і не планувала рухатися.

— Ти купила обладнання за списком?

Пауза. Усмішка повільно сповзла з її обличчя.

— Список, — повторила вона. — Той список. Який дала Маріон. 

— Саме так.

— Якого я навіть не розгортала...

— Заняття завтра о восьмій.

Віллоу мовчки подивилася на мене. Я мовчки подивилася на неї. Між нами повисло те особливе порозуміння, яке буває лише між людьми, що одночасно зробили одну й ту саму дурницю.

— Біжимо? — запитала вона.

— Біжимо.

Крамницю «Перший реагент» ми знайшли за вказівками Маріон, які Віллоу, на диво, записала. Усередині пахло металом, шкірою та чимось кислуватим — не неприємно, а так, як має пахнути місце, де продають речі для людей, що варитимуть щось потенційно небезпечне.

За прилавком стояв мовчазний чоловік, який виміряв нас поглядом, двічі кивнув і видав усе за списком зі швидкістю, яку я оцінила. Жодних «може, бантик на фартух?» чи зайвих питань. Просто товар, гроші, кивок. Ідеальна людина.

Ми вийшли навантажені, як два мули після ярмарку. Котли, ступки, ваги, флакони — усе це дзвеніло, гупало і намагалося вислизнути з рук при кожному кроці. Віллоу тримала свій котел обіруч, притискаючи підборіддям пакунок із мірними ложками. Я балансувала власний котел на стегні, а в іншій руці тримала сумку з рештою речей, яка била мене по нозі при кожному кроці.

— Нагадай мені, — пропихтіла Віллоу, намагаючись не впустити флакони, — чому ми не купили все в раніше? Коли ходили по крамницях? Коли були в місті? Без котлів?

— Бо ми тоді купували одяг. І шарф, який «сам стрибнув у руки».

— Це був хороший шарф.

— Безперечно. Але зараз він не допомагає нести котел.

Ми дошкутильгали до головної вулиці, коли позаду почувся знайомий низький гул. Маґмобіль зупинився поруч: темний корпус, скляні ліхтарі, рунічний візерунок на капоті. За кермом — Рей. Одна рука на важелі, друга — на коліні. Він подивився на нас. На наші котли. На пакунки. На Віллоу, яка притискала підборіддям ложки і вже повільно програвала цю битву.

— Сідайте, — сказав він.

Я не стала відмовлятися. Гордість — чудова річ, але не коли тримаєш котел на стегні.

Ми завантажили пакунки на заднє сидіння. Віллоу плюхнулася туди ж, між котлами, з виразом людини, яка щойно знайшла оазу в пустелі. І раптом вона випросталася.

— Зачекайте! — вона аж підскочила, і мірні ложки брязнули. — Якщо є транспорт... Ксандро, у «Першому реагенті» стояв котел п'ятого розміру. Мідний, із подвійним дном. Для складних зіль потрібен більший, а стандартний третій — це для базових рецептів. Я хотіла, але не могла його ще й тягти разом з усім. А тепер...

— Біжи, — сказала я.

— Я миттю!

Вона вистрибнула з маґмобіля, як кішка з коробки, і зникла за рогом. Мірна ложка, що випала з її кишені, тихо задзеленчала на бруківці. Я підняла її й сіла на переднє сидіння.

Тиша. Та природна, вже знайома тиша, що встановлювалася між мною і Реєм, щойно навколо зникали інші голоси. Він не вимикав мотор — просто сидів, дивлячись на вулицю.

— Дякую, — сказала я.

— Мені по дорозі, — відповів він.

Це було не зовсім правдою — він їхав у протилежному напрямку, коли зупинився. Але  Рей мав свої правила щодо правди, і одне з них  звучало так: «Допомогти можна, але визнати, що хотів допомогти — ні».

— Як перший день? — запитав він.

— Навчання безкоштовне.

Він трохи повернув голову: — Серйозно?

Я коротко переказала розмову з Тиндалем — без зайвих деталей, але й без скромності. Рей слухав мовчки, і коли я закінчила, його губи ледь помітно дрогнули.

— Ти щойно продала професору його ж аргумент, — сказав він.

— Він на це заслуговував.

— Не сумніваюся.

Ми вийшли з маґмобіля — Віллоу ще не поверталася, і стояти на місці було нудно. Рушили вздовж площі без конкретного напрямку. Вайтстоун у передвечірньому світлі виглядав теплим, живим — пахнув димком із пекарень і мокрою після поливу зеленню. Рей розповідав щось про розклад стихійного факультету — як завжди, скупо, двома-трьома реченнями, але я вже навчилася чути між його словами більше, ніж він говорив.

Я якраз відповідала щось про Тиндалеву теплицю і попелиць, які... І замовкла на півслові.

Крамниця була маленькою — скоріше лавка, втиснута між пекарнею та майстернею. Над дверима вивіска: «Рідкості Сходу. Булас і сини». У вітрині — шматки незнайомих тканин, мідні прикраси, глиняні фігурки.

І кинджал.

Він лежав на темному оксамиті, підсвічений збоку свічкою. Вигнуте лезо, темне від патини, з візерунком на плоскій стороні — тонкі лінії, що перепліталися у складний малюнок. Руків'я — кістка або ріг, обмотане шнуром із плетеної шкіри.

Я знала цей візерунок. Не схожий. Не подібний. Цей самий.

Ритуальний кинджал. Тригранне лезо, загнутий кінчик, руків'я під ліву руку. Такі кували в Оскурі, в Горні Матерів, із темного заліза, яке не іржавіє й тримає заточування століттями. Такий був у мами. Такий був у Ліри. Такий мав бути й у мене.