Розділ 20. Про перший день та ділові переговори

Неділю я провела, розкладаючи речі в шафі — це зайняло рівно п'ять хвилин, бо речей було менше, ніж полиць, — та вивчаючи кімнату. Стіл під вікном, ліжко, шафа, маленька вбиральня з тими самими рунічними важелями для гарячої води. Стіни з білого каменю — чисті, голі, з одиноким гачком для мантії. Аскетично. Мені подобалося.

Вазон влаштувався на підвіконні й уже освоївся: один пагін обвив раму вікна, інший розлігся на підвіконні, третій звисав донизу й повільно гойдався, наче удав на гілці. Муха, яка мала нещастя залетіти у відчинену кватирку, зникла з коротким хрускотом. Рослина задоволено завібрувала.
— Поводься чемно, — сказала я їй. Як завжди.
Як завжди, вона не послухалася.

Увечері я спустилася до дальні — великої зали з довгими дубовими столами й запахом, що нагадував казарму та харчевню одночасно. Каша, хліб, м'ясна підлива. Просто, ситно, без натхнення. Після кухні Ґарроша — крок назад. Але їсти можна.

Віллоу з Ренні вже сиділи за столом поруч, як і домовлялися. Їхня двомісна кімната виявилася за двоє дверей від моєї.
— Ренні хропе, — повідомила Віллоу пошепки.
— Я не хроплю, — заперечила Ренні, не підводячи очей від розкладу занять, який вона вже десь роздобула і вивчала з виразом полководця над картою.
— Ти видаєш звуки.
— Я дихаю. Це різні речі.

Я їла кашу й думала про понеділок. Перший день. Оплата навчання. Вісімдесят шість крон на рік — навчання, кімната, їжа. У мене на рахунку — сто шістдесят. Менше ніж на два роки, а потім — порожнеча, якщо не знайти джерела доходу.
І тут я подумала про вазон.

Точніше — про краплини на його пелюстках. Есенція Сольвіра. «Один флакон коштує статок», — сказав Тиндаль. Рослина виробляє її, поки я підживлюю її магією. Рослина стоїть у кабінеті Тиндаля. Тиндаль — декан зіллєваріння.

Думка визріла миттєво, чітко, з тією кристалічною ясністю, яка буває, коли ти нарешті бачиш шлях крізь хащі. В Оскурі мама навчила мене однієї простої істини: ніколи не віддавай безкоштовно те, що має ціну. Навіть якщо це виглядає як жест доброї волі — бо добра воля, не підкріплена вигодою, довго не живе.

Уранці понеділка я постукала в двері кабінету Тиндаля за годину до офіційних заходів. Ранній візит — але я знала, що він буде на місці. Людина з такими плямами на рукавах не з'являється на роботі о дев'ятій. Вона з роботи не йде.
— Так! — пролунав голос ізсередини. Я зайшла.

Тиндаль стояв біля мого горщика з лупою в одній руці й колбою в іншій. Рослина мала зів'ялий вигляд: краплини на пелюстках ледь мерехтіли, листя почало втрачати бронзовий блиск. Без моєї магії вона тихо згасала.
— Пані Ар'єнталь, — він не видався здивованим. — Рано.
— У мене ділова пропозиція, — сказала я без вступів. — Стосується рослини.

Тиндаль поклав лупу на стіл і подивився на мене поверх окулярів.
— Слухаю.
— Рослина виробляє есенцію Сольвіра, поки я регулярно підживлюю її своєю магією. Без мене — ви бачите самі, — я кивнула на в'ялі пагони, — вона гасне. Ніякої есенції.
— Це я вже зрозумів, — сухувато підтвердив він.
— Я готова приходити й підживлювати її стільки, скільки потрібно. Регулярно. Щоб потік есенції не переривався.

Тиндаль трохи нахилив голову — жест, у якому читалося: «і?»
— Натомість я хочу, щоб частина коштів від продажу есенції йшла на оплату мого навчання.

Пауза. Тиндаль зняв окуляри. Надів. Зняв знову. Поклав на стіл.
— Пані Ар'єнталь, — почав він тоном людини, яка готується до виховної бесіди. — Ця рослина зараз стоїть у лабораторії Академії. Есенція, яку вона виробляє, буде використана для досліджень. Для науки. Для рідної Академії, якщо дозволите.
— Академія ще не рідна, — відповіла я рівно. — І якщо я за неї не заплачу — такою і не стане.

Тиндаль відкрив рота. Закрив. На його обличчі відбулася коротка, але виразна внутрішня боротьба.
— Я домовився про ваше зарахування, — сказав він із натиском. — Поставив на карту свою репутацію. Ви б тут не сиділи, якби не моє втручання.
— Так, — погодилася я. — І ви це зробили не з корисливих міркувань. Ви самі сказали: «Залишити таку силу без навчання було б безглуздям». Вам потрібна була не рослина. Вам потрібна була я. Як маг. Сильний, незвичний, нетренований — ваші слова, професоре.

Тиндаль дивився на мене довго й уважно. Потім — і це я помітила, хоча він ретельно це приховував — куточок його рота ледь помітно сіпнувся вгору.
— Крім того, — додала я, — цей замок колись належав моєму роду. Я гадаю, було б щонайменше дивно, якби єдина спадкоємиця засновника платила за право ходити його коридорами.

Ось тут Тиндаль таки кашлянув. Кашель був підозріло схожий на стриманий сміх.
— Мені байдуже, хто саме продаватиме есенцію — ви особисто, факультет чи Академія, — продовжила я. — Це ваша справа. Моя справа — підживлювати рослину. Все, що я прошу, — щоб частина прибутку покривала вартість мого навчання. П'ятдесят крон на рік.
— П'ятдесят крон, — повторив Тиндаль.
— За навчання. Гуртожиток і їжу я оплачу сама.

Він помовчав. Покрутив у пальцях колбу з каламутною перламутровою рідиною — зібраною есенцією. Навіть у такій кількості — кілька крапель — вона виблискувала на світлі, як рідке золото.
— Я не маю повноважень приймати такі рішення одноосібно, — сказав він нарешті. — Це питання ректорату.
— Я розумію.
— Я поговорю з ректором.
— Буду вдячна.

Він надів окуляри й подивився на мене з тим самим виразом, що й під час нашої першої зустрічі — коли розтирав краплину між пальцями й усвідомлював, що знайшов щось рідкісне.
— Пані Ар'єнталь, — сказав він. — Вам би не на зіллєваріння. Вам би — на торговельний факультет. Якби він існував.
— Дякую, професоре.
— Це не був комплімент.
— Я знаю. Але дякую все одно.

Я вийшла і зачинила двері. За ними — я б присягнулася — пролунав тихий сміх. Короткий, стриманий. Але я чула.

---