Розділ 18. Про святкування, дурман та холодний погляд

Останній вечір у «Бронзовому ключі» мав бути тихим. Я планувала скласти речі, перечитати список обладнання від Маріон і лягти спати вчасно. Натомість зала таверни вибухнула святкуванням ще до заходу сонця.

Я сіла за свій звичний столик біля каміна — він уже відчувався моїм — і замовила вечерю. Яблучний відвар, тушкована баранина, хліб. Тиша й план на завтра. План протримався рівно чотири хвилини.

— Ксандро! — Віллоу з'явилася ніби з повітря, плюхнулася навпроти й поклала на стіл кухоль із пивом. За нею, як слухняні каченята за качкою, тягнулися Ренні, Нолан і Тео. Вони розсілися навколо мого столика без запитань і церемоній — так природно, наче це було домовлено заздалегідь.

Я здивувалася. Не тому, що вони прийшли, а тому, що мене це не обурило. В Оскурі: якби хтось підсів до мене за стіл без запрошення, я б вважала це або зухвалістю, або оголошенням війни. Тут Віллоу усміхалася, Тео вже тягнувся до хлібного кошика, Нолан замовляв пиво на всіх, а Ренні мовчки пересувала свічник, щоб усім було видно. Просто підсіли. Наче так і треба.

— За нас! — Нолан підняв кухоль. — За Академію! За бойовий факультет! За логарифми, які я ненавиджу, але які здав!
— Ти здав на мінімальний бал, — уточнила Ренні.
— Бал — це бал! — Нолан відмахнувся з великодушністю переможця. — Ксандро, чому ти не п'єш?

Переді мною стояв кухоль із яблучним відваром — гарячим, пряним, із корицею. Ґаррош заварив його спеціально, коли я ввічливо відмовилася від пива.
— Я не п'ю алкоголь, — сказала я.
— Зовсім? — Нолан дивився на мене з виразом людини, якій щойно повідомили, що сонце насправді холодне. — Навіть на свято?
— Навіть на свято.

Як пояснити, що в Оскурі зілля, яке притуплює волю й реакцію, зазвичай вливали в тих, кого вели на вівтар? Що жриці використовували подібні настої, аби жертви не чинили опору? Що для мене запах хмелю — це не аромат веселощів, а запах ритуальної зали, де свічки горять занадто рівно, а тіні на стінах рухаються проти світла?
Не пояснити. Не тут. Не зараз.
— Кожен сам обирає свої звички, — сказала я просто. — Мені подобається тримати голову чистою.
— Мудро, — кивнула Ренні й підняла свій кухоль із тим самим яблучним відваром. — Я теж не п'ю перед важливими рішеннями.
— Ренні, ми вже вступили, — зауважив Тео. — Рішення прийнято.
— Завтра переїзд у гуртожиток. Це теж рішення. Ти бачив, скільки речей Нолан збирається тягнути?
— У мене лише дві валізи!
— Одна з них — повністю з їжею від мами.
— Мамина їжа — це святе, Ренні.

Розмова котилася далі, і десь між другою порцією баранини й третім анекдотом Нолана (усі три — про одного й того самого хлопця, який переплутав день іспиту; я підозрювала, що хлопець — це сам Нолан) тема звернула до грошей.

— Мій батько вже три роки відкладав на навчання, — сказав Тео, обертаючи в пальцях срібну монету. — Три роки, кожну зайву крону — в скриньку. І все одно казав, що ледь вистачить.
— П'ятдесят крон на рік за навчання, — кивнула Ренні. — Плюс гуртожиток і харчування.

Я мовчки слухала і відчувала, як щось холодне розповзається під ребрами. Платне. Навчання — платне. В Оскурі навчання жриць оплачувалося Доменом — це було настільки природно, як дихати. Ніхто не питав, скільки коштує навчитися темним ритуалам. Ти або обрана, або ні.

— А гуртожиток? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав звичайно. Наче я завжди знала, що навчання платне, і просто уточнюю деталі.
— Одномісна кімната — дві крони на місяць, — Ренні, звичайно, вже все з'ясувала. — Двомісна — одна крона за місце. Їдальня — ще крона на місяць, якщо харчуватися в Академії. Разом із навчанням виходить десь вісімдесят шість крон на рік за одномісну або сімдесят чотири за двомісну.

— Двомісна! — Віллоу ляснула долонею по столу. — Ренні, давай разом? Одна крона замість двох — різниця за рік величезна!
Ренні подивилася на Віллоу. Потім на мене.
— Ксандро? Утрьох не вийде — тримісних немає. Але ми можемо взяти двомісну, а ти...
— Одномісну, — сказала я.
Віллоу трохи зів'яла.
— Точно? Ми б могли по черзі...
— Я звикла жити одна, — сказала я м'яко. Це було правдою, але не всією. В Оскурі у мене була власна кімната з п'яти років. Не розкіш, а необхідність: донька верховної жриці повинна мати простір, закритий від чужих очей і вух. Місце, де можна скинути маску. Я не знала, як засинати, коли поруч хтось дихає.

Віллоу кивнула без образи — з тим розумінням, яке було її найціннішою рисою.
— Але сусідні кімнати? — запитала вона з надією.
— Якщо вийде — із задоволенням.

Я подумки рахувала. Сорок ельфійських на зберіганні — це сто шістдесят крон. Навчання — п'ятдесят, одномісний гуртожиток — двадцять чотири, їдальня — дванадцять. Разом вісімдесят шість на рік. Вистачить на рік і ще трохи. На два — вже ні, якщо не знайти заробіток.

— Мої обіцяли покрити перший рік, — говорила тим часом Віллоу. — Але далі треба щось вигадувати. Я чула, у бібліотеці платять за переписування старих сувоїв.
— І в теплицях завжди потрібні руки, — додав Тео.
— Теплиці, — Ренні підняла брову в мій бік. — Це по твоїй частині, Ксандро.
— Можливо, — сказала я. — Якщо вони готові до невеликих ботанічних сюрпризів.

Двері таверни з гуркотом відчинилися десь о восьмій, впустивши хвилю гомону й компанію чоловік на п'ять. Попереду йшов Ґрант — той самий Квадратний із полігону. За ним — його темноволосий напарник і ще троє хлопців. Усі — бойовий факультет, судячи з манери займати простір.

Компанія гучно засіла за великий стіл у центрі зали. Ґрант замовив кілька глечиків і м'ясо на всіх. Час минав, глечики порожніли, а голоси ставали щоразу гучнішими. Те, що починалося як галасливе святкування, поступово набувало іншого присмаку — їдкого, з гіркуватим хмільним ароматом.

Першим дзвіночком стало те, що темноволосий гучно прокоментував чиюсь зачіску за сусіднім столом. Другим — те, що Ґрант «випадково» штовхнув стілець, проходячи повз нас, і не вибачився. Третім — те, що він зупинився.