Розділ 17. Про план В та професора, який завжди отримує своє

Я стояла перед стендом і дивилася на список бойового факультету так, наче від мого погляду між «Алстоном» та «Аттвудом» могло раптом з'явитися «Ар'єнталь». Не з'явилося. Пергамент був непохитний у своїй жорстокості.

У голові вже починали вибудовуватися нові схеми. Підвали нікуди не дінуться. Батьків кабінет — теж. Перстень у мене є. Питання лише в тому, як потрапити всередину без статусу студентки. Вночі? Охорона. Через вікна? На четвертому поверсі? Можливо, якщо знайти достатньо слухняну ліану...

Я вже подумки проклала маршрут по східній стіні, коли відчула погляд.
Не ворожий. Не цікавий. Щось інше — тихе, важке, несподівано тепле.
Я підняла очі.
Рей стояв за кілька кроків, напівобернувшись, наче зупинився на ходу. Біле волосся на сонці здавалося майже прозорим. Він дивився на мене — і в його погляді не було ані звичної холодної маски, ані ввічливої відстороненості. Він дивився так, наче знав, що це таке — стояти перед закритими дверима й розуміти, що тебе не пустять.
Щире співчуття. Від людини, яка рідко дозволяла собі бути щирою.

Наші погляди зустрілися на мить. Він ледь помітно нахилив голову — не кивок, не привітання. Просто «я бачу».
І саме в цю мить тишу розірвав крик.
— Ксандро! — голос Віллоу прорізав гомін натовпу, як ніж масло. — Ксандро, йди сюди! Швидше!

Я обернулася. Віллоу стояла біля першого сувою — зіллєваріння — і махала мені обома руками з такою енергією, наче намагалася злетіти.
— Ти зі мною в одній групі! — вона підстрибнула, і її товста коса злетіла, як маятник. — Ксандро, ти тут!

Я підійшла. Повільно. Не вірячи.
Віллоу тицьнула пальцем у самий низ списку. Там, після рівного каліграфічного стовпчика імен, дещо нижче за останній рядок, іншим почерком — квапливішим, із натиском, наче писали вже після того, як сувій вважали закінченим — було дописано:
*«Ар'єнталь, Ксандра. Зараховано (за особистою рекомендацією). Умови зарахування — див. деканат».*

Я перечитала тричі. Літери не змінилися. Моє ім'я — внизу списку зіллєварів. Дописано. Пізніше за всіх.
— Зіллєваріння, — сказала я вголос. Слово звучало чужо, наче я вимовляла його іншою мовою.
— Зіллєваріння! — повторила Віллоу із захопленням, якого вистачило б на п'ятьох. — Ми разом! На одному факультеті! Ксандро, це ж чудово!

Чудово. Так. Безперечно. Якщо не рахувати того, що я подавалася на бойовий, готувалася до бойового, пройшла полігон для бойового, а єдиним зіллям, яке вміла варити, була отрута.
— Мені потрібно в деканат, — сказала я.

***

Деканат зіллєваріння ховався на другому поверсі лівого крила — за непримітними дверима, на яких висіла табличка: «Проф. Ремус Тиндаль. Декан факультету зіллєваріння. Стукати. Чекати. Нічого не нюхати під дверима».
Остання приписка була зроблена від руки, іншим чорнилом.

Я постукала. Зачекала. Під дверима нічого не нюхала, хоча запах звідти йшов цікавий — трав'яний, гострий, із ноткою чогось, що нагадувало палений мед.
— Так! — голос ізсередини.
Я зайшла.

Кабінет виглядав так, наче він вів довгу і поки що програшну війну з безладом. Кожна горизонтальна поверхня — стіл, полиці, підвіконня, навіть частина підлоги — була зайнята колбами, флаконами, пучками сухих трав, стосами паперів і принаймні трьома горщиками з рослинами. Звичайними рослинами. Без зубів.

За столом сидів він — худорлявий, із довгим носом і тими самими зеленими плямами на рукавах, які, судячи з вигляду, були його постійним аксесуаром. Мій горщик стояв на його столі, на почесному місці, поруч із срібним мікроскопом. Але рослина виглядала інакше, ніж я її пам'ятала. Бронзове листя втратило жорсткий блиск, пагони обвисли, а зубчасті краї пелюсток помітно згладилися. Без моєї магії, що підживлювала її, рослина повернулася до свого звичайного стану.

— А-а, — сказав Тиндаль, піднявши голову. — Пані Ар'єнталь. Я вас чекав. Сідайте.
Я сіла на єдиний вільний стілець, попередньо знявши з нього товстий гербарій.
— Професоре Тиндаль, — почала я. — Я подала документи на бойовий факультет. У списку бойового мене немає. Натомість моє ім'я з'явилося в списку зіллєваріння. Дописано. Наприкінці. Я хотіла б зрозуміти, як це сталося.

Тиндаль зняв окуляри, протер їх полою мантії (залишивши на лінзі зелену смугу) і знову надів.
— Що ж. Почнемо з поганих новин. — Він відкинувся на спинку крісла. — На бойовому факультеті магів із природним даром не зараховують. Стара традиція. Негласна, але непохитна. Вважається, що природна магія — це зцілення, зілля, фермерство. Не бій.
— Моя рослина з’їла муху на очах у п’яти спостерігачів, — зауважила я.
— Так. І саме тому ми зараз розмовляємо. — Він склав руки на столі. — Бойовий вас не взяв — там вимоги до теорії нижчі, ваших балів вистачало, але правило щодо природників непохитне. А на решту факультетів — зіллєваріння, артефакторику, ілюзіоністику — вам не вистачило одного балу з теорії магії, щоб пройти за рейтингом. На цих факультетах теорія — основа.

Один бал. Мабуть, те саме «правило трьох потоків», яке я залишила порожнім.
— Тобто, — підсумувала я рівно, — на бойовий, куди мені вистачало балів, мене не беруть, бо я природниця. А на інші факультети, куди мене взяли б як природницю, мені не вистачає теорії.
— Саме так.
— Тоді як я опинилася у вашому списку?

Тиндаль помовчав. Потім підвівся, обійшов стіл і зупинився біля горщика. Торкнувся в'ялого листка кінчиком пальця — обережно, з тією уважністю, з якою лікар перевіряє пульс.
— Вона в'яне, — сказав він тихо. — Без вас повертається до звичайного стану. — Він повернувся до мене. — Ці краплини на пелюстках — ви знаєте, що це?
— Ні, — чесно відповіла я.
— Есенція Сольвіри. Речовина, яку отримують від рідкісних священних рослин у східних пустелях. Один флакон коштує цілий статок.

Він помовчав, даючи мені час усвідомити почуте.
— Але в тому й річ, пані Ар'єнталь. Ви не знали, що це за краплини. Не планували їх. Ви просто виростили рослину — і вона вийшла такою. — Він зняв окуляри й потер перенісся. — Природник, який свідомо вирощує яблуню, отримує яблуню. Але ви не вирощували нічого конкретного. Ви дали силу — а рослина сама вирішила, чим стати. Це випадковість. А випадковості мають прикру слабкість — вони нечасто повторюються.