Розділ 16. Про нову дружбу та зруйновані плани.

Увечері, стягуючи з себе одяг, я виявила масштаб руйнувань.
Штани — ті самі, темно-зелені, що так ідеально сіли в крамниці пані Ельзи, — мали дірку на правому коліні **завбільшки** з кулак, довгу борозну вздовж стегна від дерев'яного щита в лабіринті й загадкову пляму на гомілці, яка могла бути піском, а могла бути й чимось гіршим. Туніка вижила лише формально: комір надірваний, один шов на боці розійшовся, а на спині залишився мокрий слід від колоди, що не збирався висихати.

Жилет тримався найкраще. Мабуть, тому, що його я зняла перед полігоном. Єдине розумне рішення за весь день.
Степове полотно від пані Ельзи — широкі штани й туніка з плетеним шнуром — лежало в шафі чисте й цілісіньке, але це був домашній одяг, не вуличний. Виходити в ньому до Академії було б приблизно як з'явитися на раду жриць у нічній сорочці: технічно тіло прикрите, практично — ганьба.

Я подивилася на залишки свого **гардероба**, потім на вазон. Вазон мовчав, але один із пагонів ледь помітно похитувався. Мені здалося — зі співчуттям.
— Навіть не коментуй, — сказала я.

Ранок приніс несподіваний стук у двері.
— Ксандро! — голос Віллоу з-за дверей звучав бадьоро, як і все, що стосувалося Віллоу до полудня. — Ти вже не спиш?
Я відчинила. Віллоу стояла в коридорі — свіжа, у чистій зеленій сукні з простим коміром, волосся зібране в товсту косу. За нею, притулившись до стіни, стояла Ренні — темноволоса, з коротким каре, у практичному сірому жакеті й з виразом людини, яку витягли з ліжка раніше, ніж вона вважала за допустиме.

— Одягайся, ми йдемо по крамницях, — повідомила Віллоу тоном, що не передбачав заперечень. — Ренні потрібна нова сумка, мені — чорнило, а **тобі**... — вона зазирнула мені через плече й побачила штани, що лежали на стільці жалюгідною купкою. — ...а тобі потрібно все.
— Я мала намір зайти сама...
— Одній по крамницях ходити нудно. Я пробувала. Купила три речі, які мені не потрібні, й забула те, заради чого йшла. — Вона рішуче перехопила мою руку. — Збирайся. Списки вивісять після обіду, час є.

Я вдягла степову туніку та штани — все ж таки краще, ніж дірки на колінах — і ми вийшли.
Ранковий Вайтстоун зустрів нас теплим сонцем і запахом свіжої випічки з пекарні на розі. Віллоу йшла посередині, задаючи темп і напрямок розмови одночасно.

— Я з Медоувейла, — розповідала Віллоу, жестикулюючи так активно, що перехожим доводилося ухилятися. — Маленьке містечко на південь від Вайтстоуна. Три вулиці, ринок, один трактир і аптека моєї бабусі. Бабуся — цілителька, мама — артефактор, тато — артефактор. Усі думали, що я теж піду в артефакторику. А я у вісім років виростила вишню в горщику за одну ніч. — Вона розвела руками. — Бабуся сказала: «нарешті хтось нормальний у родині». Мама не розмовляла з бабусею тиждень.

— Ми теж із Медоувейла, — додала Ренні. — Усі четверо: Нолан, я, Тео і Віллоу. Виросли на одній вулиці.
— На двох, — уточнила Віллоу. — Тео з паралельної.
— Паралельна вулиця в місті з трьох вулиць — це та сама вулиця, просто з іншого боку, — відрізала Ренні. — Батько і мати — годинникарі. Нолан мав бути годинникарем, але в нього руки ростуть не з того місця.
— Тому він пішов на бойовий?
— Тому він зламав п'ятнадцять годинників, два хронометри й одні дідусеві кишенькові, яким було сто років. Після чого батько сказав: «Будь ласка, йди будь-куди, лише не в майстерню».

— А ти?
Ренні ледь помітно **усміхнулася** — вперше за весь ранок.
— А я годинники не ламала. Я їх покращувала. Одного разу переробила мамин настінний: додала рунну схему, щоб він не просто показував час, а й попереджав про дощ. — Вона помовчала. — Годинник почав показувати дощ безперервно. Навіть улітку. Навіть у посуху. Мама казала, що це найдепресивніша річ у її житті.
— Але принцип був правильний, — сказала Віллоу.
— Принцип був ідеальний. Виконання підвело. Тому — артефакторика. А Тео — син ковалів. Його дід казав, що хлопець або стане воїном, або зламає все в кузні. З кузнею вирішили не ризикувати.

Ми звернули на вулицю, де стояла крамниця пані Ельзи. Мідний дзвіночок дзенькнув привітно. Пані Ельза виринула з-за штори з такою швидкістю, наче чатувала за прилавком від самого світанку.
— О! — її очі загорілися тим специфічним вогнем, який буває лише у кравчинь, що бачать потенційного клієнта в степовій домашній туніці. — Повертаєшся, люба! І з подругами!
— Мені потрібен ще один комплект, — сказала я. — Як попередній. Штани, туніка, жилет.
— Може, цього разу хоча б один бантик?..
— Ні.
— Стрічечку?
— Ні.
— Мереживну вставочку на комір? Зовсім крихітну?
— Пані Ельзо.
— Гаразд, гаразд, — вона здалася з тим самим зітханням зболеної душі, що й минулого разу.

Поки вона зникала за шторою, Віллоу зачаровано гладила рукав «Весняної зорі», яка все ще висіла на почесному місці.
— Яка краса, — прошепотіла вона. — Подивіться на ці рукави. Як хмаринки.
— Як кавуни, — уточнила я.
— Це ж ліхтарики! Останній крик моди! — Віллоу обернулася до мене з виразом людини, яка не розуміє, як можна не бачити очевидної краси. — Ти що, не любиш сукні?
— Я люблю дихати. І піднімати руки. Одночасно.

Ренні мовчки стояла біля стелажа з тканинами й перебирала зразки. Її пальці рухалися з тією ж точністю, що й у годинникаря: торкнутися, оцінити, відкласти.
— Ця тканина, — сказала вона раптом, піднявши шматок чогось темно-синього. — Щільне плетіння, подвійна нитка. Добра для підкладки в артефактні рукавиці. Пані Ельзо, скільки за відріз?

Поки Ренні торгувалася за тканину з професіоналізмом, що явно передався їй від батьків-годинникарів, Віллоу підсунула мені ще один жилет — цього разу темно-зелений, із тонким срібним тисненням по краю.
— Пасує до очей, — сказала вона.
Я подивилася на жилет. Потім на Віллоу. У неї був погляд людини, яка абсолютно впевнена у своїй правоті і готова чекати, скільки знадобиться.
— Беру, — здалася я.