Розділ 14. Про математику, практичну магію та рослини з характером

Ранок наступного дня розпочався з маленької перемоги: вазон не з'їв нікого за ніч. Ні кота, ні мухи, ні моєї совісті. Він просто стояв на підвіконні й тихо фотосинтезував, що для нього було рівнозначне медитації.
— Молодець, — сказала я йому. — Сьогодні важливий день. Поводься добре.
Він ледь помітно хитнув пагоном. Я вирішила трактувати це як урочисту обіцянку.

Математика стояла першою. І вперше за ці дні, спускаючись сходами таверни, я відчувала щось, небезпечно схоже на впевненість.
Числа — це єдине, що батько давав мені без застережень, без «тобі це ще рано» і без тривожних поглядів у бік мами. Математика не належала ні Темній Богині, ні ельфійським лісам. Вона була нічия — і тому моя.

На Оскурі я розв'язувала рівняння, поки інші дівчата вчилися правильно тримати ритуальний ніж. Поки Ліра вдосконалювала контроль темних потоків, а Тіана грала на арфі, я сиділа з батьком на підлозі його кімнати й малювала числові ряди на аспідній дошці. Мама вважала це безглуздим. Батько мовчав і давав наступну задачу.

Аудиторія номер два виявилася меншою за вчорашню: з вужчими партами й без амфітеатру. За кафедрою стояла жінка — невисока, з короткою стрижкою і поглядом, що різав простір, як хірургічний інструмент.
— Математика, — сказала вона так, наче це слово саме по собі було достатнім вступом. — Три години. Двадцять задач. Прохідний бал — дванадцять. Якщо хтось планує вгадувати — вихід праворуч.

Ніхто не вийшов. Хоча декому, судячи з облич, дуже хотілося.
Аркуші знову розлетілися самостійно. Я вже починала звикати до цього фокусу і навіть подумала, що за ним стоїть якийсь простий артефакт на кафедрі. Мій бланк приземлився з тихим шурхотом.

Перше завдання — система рівнянь. Я прочитала її, і щось усередині мене розслабилося, як туго закручена пружина. Це була моя мова. Тут не було чужої історії, незнайомих імен, правил трьох потоків чи Пактів Залізного Мосту. Тут були числа — чесні, передбачувані, такі, що не змінюють правил залежно від того, в якому ти світі.

Перо ковзало по паперу. Система рівнянь — готово. Геометрична задача — готово. Логарифми — готово. Я переходила від задачі до задачі з тим рідкісним задоволенням, яке буває, коли робиш щось, у чому справді впевнена.

Десь на одинадцятій задачі Нолан за три парти від мене видав тихий стогін, схожий на передсмертний хрип пораненого звіра. Спостерігачка навіть не подивилася в його бік — мабуть, такі звуки на математиці були нормою.

Вісімнадцята задача виявилася з підступом: потрібно було побудувати формулу для розрахунку магічного резонансу в замкнутому просторі. Перетин математики й магічної теорії, якого я не очікувала. Але формула була формулою: підставити змінні, врахувати коефіцієнти, вивести залежність. Мені не потрібно було знати, що таке магічний резонанс — достатньо було зрозуміти математичну модель.

Двадцята — найскладніша. Оптимізація рунічної сітки. Чиста комбінаторика з елементами просторової геометрії. Я витратила двадцять хвилин і не була впевнена у відповіді. Але впевнена у процесі — а це вже щось.

Я здала бланк першою. Спостерігачка прийняла його без коментарів, але, мені здалося, її брова ледь помітно здригнулася. Непогана брова. Виразна.

У коридорі було порожньо й тихо. Я сіла на лаву біля вікна і дозволила собі розкіш — просто дихати. За склом білі вежі Академії різали небо з тією ж незворушною впевненістю, що й завжди. Їм було байдуже до логарифмів.

Хвилин через двадцять двері аудиторії почали випускати перших «поранених». Тео вийшов із виразом людини, яка пережила щось важке, але зберегла гідність. Чорнильна пляма на його щоці розрослася до скроні — мабуть, думав надто інтенсивно.

Нолан з'явився останнім. Він дійшов до лави, ліг обличчям донизу і знову видав той самий звук.
— Логарифми, — пробурмотів він у дерево. — Навіщо? Навіщо логарифми?
— Щоб страждати, — відповів Тео. — Це їхнє єдине призначення.

***

Перерва між іспитами — дві години. Я сиділа на лаві у дворі, перечитуючи розділ Тель'Совен про практичне застосування природної магії, коли поруч плюхнулася Віллоу. Вона мовчки поклала переді мною бутерброд із шинкою та сиром, загорнутий у промаслений папір.
— Брала в таверні на всю компанію, — пояснила вона, кивнувши в бік Нолана, Тео та Ренні, які жували на сусідній лаві. — Бо хлопці, звісно, подумали про все: про підручники, про стилуси, про коліно засновника. Про їжу не подумав ніхто. — Вона витягнула другий бутерброд для себе. — Я починаю підозрювати, що годувальниця — це мій справжній факультет.
— Дякую, — сказала я щиро. Бутерброд був простим, але після математики навіть шматок хліба із сиром здавався банкетною стравою.
— Як математика? — запитала Віллоу.
— Добре.
— У мене теж. Ну, відносно. Якщо «добре» означає «я не плакала». Нолан плакав.
— Я не плакав! — долинуло з сусідньої лави.
— Ти промокав очі серветкою.
— Це від алергії!
— На логарифми?
Нолан не відповів. Але серветку сховав.

***

Практикум із магії. Четвертий іспит. Той, від якого залежить усе.
Аудиторія для практикуму виявилася не аудиторією, а внутрішнім двором — квадратним, вимощеним білим каменем, із високими стінами й відкритим небом. По периметру стояли п'ять спостерігачів у мантіях різних кольорів. Один із них — худорлявий чоловік із довгим носом і плямами якоїсь зеленої речовини на рукавах — розглядав абітурієнтів так, як ботанік розглядає незнайому рослину: з інтересом, але без зайвих сентиментів.

Уздовж одного з боків двору стояли кам'яні мішені для бойовиків, артефактні стенди для артефакторів, а в кутку — ряд глиняних горщиків із чахлими рослинками для тих, хто йшов на природну магію або зіллєваріння. Рослинки виглядали так, наче давно змирилися зі своєю долею і навіть не намагалися вдавати, що живі.

— Практичний іспит! — голос головного спостерігача, масивного чоловіка з густими бровами, що нависали над очима, як два сердитих дахи. — Кожен абітурієнт має продемонструвати свій основний магічний дар. Контроль, сила, креативність. Оцінюється все. По одному. Прізвище — крок уперед — показуєте — відходите. Починаємо.