Розділ 13. Про історію, фонтан та посланця долі.

Оголошення пролунало рівно тоді, коли я вже уявляла, як дістаюся до воріт.

— Наступний іспит — історія— розпочнеться через три години.

Три години. Достатньо, щоб повернутися до «Бронзового ключа», з'їсти щось людське і не думати про правило трьох потоків. Останній пункт — найважливіший.

Я рушила до виходу.

Таверна в обідню годину гула рівним ситим гомоном: стукіт посуду, запах тушкованого м'яса з травами. Я вибрала місце біля вікна, і Емілі принесла тарілку не питаючи — вже знала мої уподобання за ці три дні.

Три дні.

Я вперлася поглядом у вікно і вперше за весь цей час дозволила собі просто посидіти.

Три дні на Естероні. А вдома, на Оскурі — скільки?

Портал мав перекинути мене між світами. Але щось пішло не так, і я опинилась на двісті естеронських років пізніше, ніж планувалося. Чому — ось тут починалося роздоріжжя. Або щось зламалося при переході. Або — і цей варіант мені подобався більше — час між різними світами тече нерівномірно. Десь один до десяти. І тоді за ті три дні, що я провела тут, на Оскурі ще навіть не минула доба..

Або минуло вже двісті років і там, і там.

Не думати про це. Не зараз.

Це я дізнаюся лише тоді, коли дістануся до підвалів. А до підвалів — лише після п'яти іспитів.

Емілі підлила мені чаю мовчки і зникла. Я обхопила кухоль долонями.

— Вибач, тут вільно?

Я підняла погляд.

Світловолоса дівчина з товстою косою — та сама, що сиділа позаду Тео на іспиті й крутила кінчик коси навколо пальця. Вона стояла біля мого столу з виразом людини, яка вже наполовину сідає і питає лише з ввічливості.

— Сідай.

Вона влаштувалася навпроти і покликала Емілі.

— Друзі лишилися в Академії, — пояснила вона без передмов. — Чекають своєї черги до коліна. Стояли зранку, майже дійшли — відступати вже безглуздо. А я на самоті їсти не люблю. — Вона знизала плечима. — Бачила тебе на іспиті, от і підсіла. Я Віллоу.

— Ксандра.

— Яка у тебе магія?

— Природна. Рослини. Батько — напівельф.

Обличчя Віллоу освітилося.

— О! У мене теж природна. Якийсь далекий предок із ельфійською кров'ю — прабабуся, прапрадід... ніхто в родині точно не знає і не надто хоче з'ясовувати. Обоє моїх батьків — артефактори, сподівались, що я піду по їхніх слідах. А вийшло — рослини. — Вона розвела руками з виразом людини, що давно змирилася з власною непередбачуваністю. — По мені й не скажеш, правда ж?.

По ній справді не скажеш: миловидна, кругленька, з косою завтовшки як зап'ясток. Але магія рідко запитує думку зовнішності.

— Значить, ти вступаєш на зіллєваріння? — продовжила Віллоу жваво. — Там майже всі з природною магією, ельфійська кров добре лягає на роботу з рослинними компонентами. Добре що познайомились, буде хоч одна знайома на факультеті.

— Я вступаю на бойовий.

Пауза.

Вона подивилася на мої руки. На туніку. На мене.

— На бойовий, — повторила вона. — З природною магією?

— Так.

Секунда.

— Ясно, — сказала вона і відкусила пиріжок.

Більше не питала. Я відчула до неї щось схоже на симпатію.

До Академії ми повернулися разом. Біля парку Віллоу підняла руку:

— Он вони. —  Сказала Віллоу вказуючи на трійку вже знайомих мені вступників

— Ледь не пропустили, — сказала Ренні, коли ми підішли — Ще дві людини.

— Я їла, — відповіла Віллоу. — Це Тео, а це Ренні та її старший брат Нолан.

— Старший брат, — уточнила я, глянувши на Нолана.

Ренні усміхнулася.

— Це вже його друга спроба.

— Я просто, — сказав Нолан із виразом людини, яку несправедливо звинувачують, — не хотів вступати сам. Чекав, поки будуть друзі. Щоб разом.

— Ти переплутав день іспиту, — зауважила Ренні.

— Це теж було. Але я також чекав друзів.

Нолан кивнув мені з гідністю людини, що давно змирилася з тим, що її версія подій нікого не переконує.

Позаду миттєво почулося:

— Ей! Черга є черга!

— Нам займали! — відповіла Віллоу, не обернувшись.

Я подивилася на бронзову спину за кущами.

— Я зачекаю біля фонтану.

Фонтан був зручний: тінь від дерева поряд, рівне дзюрчання, достатньо людей навколо, щоб не думати, і недостатньо, щоб заважали. Я сіла на край.

Я прикрила очі. Сонце грало крізь листя. Звідкись солодко пахло квітами— вітер доносив аромат хвилями.

Потім я відкрила очі й побачила Рея.

Він стояв на алеї за фонтаном серед натовпу абітурієнтів. Руки в кишенях, біле волосся на сонці майже світилося. Дивився кудись у натовп — неуважно, розсіяно, ніби шукав когось або просто чекав.

Відстань — метрів п'ятнадцять. Я — на краю фонтану, на відкритому місці, цілком видима.

Я злізла з краю і присіла за бортиком.

Ситуація виглядала приблизно так: я навпочіпки за декоративним каменем ховаюся від хлопця, якого бачила вчетверте в житті. Одного разу висипала йому пил на голову з вікна. Один раз він допоміг мені в провулку і проводив до таверни. Загалом — нічого такого, що вимагало б ховатися за фонтаном серед білого дня.

«Ксандро, — сказала я собі подумки, — тобі не соромно?»

Соромно. Але я не вставала.

— Що ти там шукаєш?

Я повільно підняла погляд.

Ноги. Дорогі штани, добрі черевики. Я підняла очі вище.

Кай — із виразом людини, що щойно знайшла щось цікаве там, де не очікувала, — дивився на мене з висоти свого зросту і намагався не посміхатися. Безуспішно.

— Ти ж не ховаєшся, правда?

— Звісно, ні, — сказала я з гідністю, встаючи. — Щось упало. Шукала.

— Що саме?

Пауза.

— Мабуть, здалося. — Я обтрусила штани. — Буває.

— Можу допомогти пошукати, — запропонував він серйозно. Дуже серйозно. Підозріло серйозно.

— Не треба. Явно здалося.

Кай кивнув і, схоже, вирішив не розвивати тему, бо йому вистачало такту або він просто цінував своє здоров'я.