Розділ 11. Про забобони та бутерброди.

Мене розбудив котячий вереск. Це був звук істоти, яка щойно усвідомила: вона більше не на вершині харчового ланцюга.

Я розплющила одне око. Ще три дні тому звичайна рослина в горщику — зараз активно підтягувала рудого кота до себе. Пагін, усіяний дрібними гострими зубцями, обхопив котячий хвіст. Кіт відчайдушно чіплявся пазурами в дерев’яне підвіконня, залишаючи глибокі борозни, і верещав на всю кімнату.

— Відпусти його, — сонно наказала я.

Папороть стиснула.

— Відпусти.!

Пагін ніби зітхнув — і розтулився. Кіт не чекав другого запрошення. Одним божевільним стрибком він вилетів у відчинене на ніч вікно, залишивши на дереві глибокі борозни.

У кімнаті знову запала тиша. Рослина повільно повернула листя до сонця. У цей момент повз пролітала жирна муха. Один із листків-пасток клацнув швидше, ніж людське око встигло б помітити рух. Комаха зникла. Рослина ледь помітно завібрувала від задоволення. Тепер у неї були не лише зуби, а й характер.

Я вмилася, зібрала волосся, перевірила перстень під тунікою і спустилася вниз.

Ґаррош Флінт стояв за стійкою. Він витирав стіл із виглядом людини, яка вже бачила в житті все, але все одно незадоволена побаченим. Сніданок з’явився переді мною миттєво: яєчня з беконом, гаряча й ароматна.

— Сніданок, — констатував він. — Дякую. Пане Флінт, я планую залишитися ще на три дні. Він кивнув, заносячи позначку в книгу.

— І я хотіла б купити ту папороть, що в моїй кімнаті, — додала я між ковтками чаю. — За скільки віддасте?

— Забирайте за мідяк. Тільки щоб я її більше не бачив.

Я розплатилася, доїла сніданок і вийшла на вулицю.

Дорога до Академії забрала двадцять хвилин. Лише двадцять хвилин. Я стояла перед кованою брамою, намагаючись збагнути: як першого разу я примудрилася розтягнути цей маршрут на пів дня блукань? Справедливості заради — тоді я щойно вивалилася з міжсвітового порталу й дізналася, що дідусь Алвер пішов за магічну завісу років двісті тому. Замість обіймів мене чекала ввічлива вимога забратися геть. Не найкращий стан для топографічних подвигів.

Подвір'я Академії зустріло мене організованим хаосом.

Десятки молодих людей заповнювали простір між алеєю та входом — стояли групами й поодинці, сиділи на лавках, ходили колами, перечитували нотатки, нервово жували нігті й загалом випромінювали таку концентровану тривогу, що її, мабуть, можна було зібрати в пляшку й продавати як отруту.

Найпершим вражав контраст у вбранні — настільки разючий, що здавалося, ніби тут одночасно відбувається кілька різних подій.

Частина дівчат прийшла в сукнях. Рюші, мереживо, банти, перламутрові ґудзики. Одна в блідо-рожевому мала стільки тюлю, що могла б спорядити невеликий вітрильник. Інша — в ніжно-блакитному з п'ятьма ярусами спідниці — сиділа на лаві з виразом людини, яка вже шкодує про кожен ярус, але визнати це означало б визнати поразку.

Далі — дівчата в простих практичних сукнях, які поглядали на рюшикових колег із ввічливою відстороненістю.

А ще далі — окрема каста. Шкіра, зброя, наручі, кинджали. Ці виглядали грізно, переконливо і дуже нещасно, бо літня спека не знає жалю. Одна суворо сопіла, з тугою позираючи на фонтан, — здається, лише залишки гордості стримували її від того, щоб пірнути в чашу прямо в обладунку.

— Чія це була ідея одягнути шкіру на теорію? — пробурмотіла рудоволоса дівчина, відтягуючи нагрудник.

— Твоя, Гвен, — відповів хлопець поруч. Теж у шкірі. Теж кольору стиглого помідора.

— Це був риторичний стогін, Маркусе.

Мій вибір — штани, туніка, жилет — з кожною хвилиною здавався все геніальнішим.

Серед натовпу виділялися й батьки. Не всі прийшли самі, і ті, хто привів супровід, мабуть, уже про це шкодували.

Одна мати — повна, в практичній сірій сукні — годувала дорослого сина бутербродами з кошика. Синові було років вісімнадцять, він був вищий за неї на дві голови і мав вираз обличчя людини, яка давно змирилася зі своєю долею.

— З'їж ще один, Дункане. На порожній шлунок погано думається.

— Мамо, я з'їв чотири.

— Саме тому з'їж п'ятий. Чотири — парне число. Нещасливе.

— Парне число не нещасливе, мамо.

— Бачиш? Уже мислення порушене. З'їж бутерброд.

Дункан з'їв бутерброд.

Інша мати — елегантна, в дорогій сукні — востаннє поправляла доньці комір:

— І посміхайся!

— Це іспит з теорії магії, мамо. Не конкурс краси.

— Посмішка ніколи не завадить.

Донька закотила очі з такою силою, що вони ледь не пішли на друге коло

Я вже збиралася рушити до входу, коли помітила знайому рудяву маківку. Ембер. Її руки були зайняті чимось, що на відстані нагадувало підручник, але при ближчому погляді виявилось обвугленою по кутах серветкою. Мабуть, не першою за цей ранок. Навколо неї в радіусі півтора кроки ніхто не стояв — чи то випадково, чи то з інстинкту самозбереження. Враховуючи її звичку підпалювати речі від хвилювання, другий варіант здавався розумнішим.

Біля фонтану я помітила Нолана — губи рухалися, очі скляні. Тео поруч розминав плечі. Ренні та світлява дівчина синхронно гортали нотатки, час від часу обмінюючись фразами на кшталт «а цей параграф точно буде?» — «ні» — «а ти впевнена?» — «ні» — «чудово, вчимо».

Мій погляд ковзнув убік і зачепився за дещо цікаве. З-за будівлі тягнувся довгий хвіст людей — не до входу, а в бік парку. Черга звивалася по бічній алеї, зникала за кущами.

Кай учора казав про статую ельфа. Коліна. Удача.

Не може бути.

Я підійшла до останнього в черзі.

— Перепрошую, — сказала я. — Це черга на реєстрацію?

Хлопець подивився на мене як на божевільну.

— Ні. Це до коліна

— До коліна Ар'єнталя, — він кивнув у бік парку. — На удачу. Ви що, не знаєте? Перед іспитами обов'язково треба потерти коліно статуї Засновника. Інакше — провал. Мій брат не потер і завалив три іспити з чотирьох.