Розділ 10. Про лід та неправильні висновки.

Повечеряти в кімнаті було б розумно. Безпечно. Ніякого ризику зустріти людину, на яку ти щойно висипала пил.

Але живіт мав іншу думку. Живіт нагадав, що обід я пропустила заради Дрейка, сніданок був три століття тому, а гідність — це чудово, але на порожній шлунок вона якось погано тримається.

Зала була майже повна.

Студентська четвірка на своєму звичному місці, ще кілька незнайомих облич над книжками й тарілками.

І він — за столиком біля вікна. Не один.

Якась частина мене — та, що відповідала за самозбереження, — запропонувала розвернутися. Вечеря в кімнаті, чудова ідея, Емілі принесе, та й не така вже я голодна, якщо подумати…

Але він підняв погляд, і ми зустрілися очима.

Я кивнула. З гідністю. З абсолютно незалежним виглядом людини, якій нема чого соромитися і яка точно не сиділа п'ять хвилин, притулившись до стіни власної кімнати.

Він відповів легким кивком.

І посміхнувся. Якось дивно. Не широко, не привітно. Просто куточок губ — наче він щось знав і вирішив поки що залишити це при собі.

Він знає.

Ні. Не може знати. Вікон у таверні багато. Пил міг прилетіти звідки завгодно. З будь-якого поверху. Може, то взагалі голуб якийсь постарався. Тут є голуби? Мають бути.

Я пройшла до свого звичного столика з обличчям, яке — сподіваюся — не транслювало нічого зайвого. Сіла напівобертом до його компанії. Не тому, що збиралась підслуховувати. Просто столик так стояв. Не я ж його ставила.

З ним сиділи двоє: юнак років двадцяти — рудоволосий, зеленоокий, із жестикуляцією людини, якій є що розповісти і яка не збирається чекати черги, — та дівчина приблизно мого віку. Та сама міднява рудість волосся, та ж лінія щелепи. Родичі, безсумнівно.

Я налаштувала слух.

На Оскурі це було питанням виживання — у родовому домені поінформований означав живий. Підслуховувати вміли всі, але деякі краще за інших. Батько навчив мене тягнутися до звуку свідомо, відфільтровувати зайве, тримати увагу на одній розмові серед десятка. Тут це, мабуть, вважалось би неввічливим. Але ввічливість — розкіш тих, хто може собі дозволити не знати, що відбувається навколо. Я поки що не могла.

— Ембер, — пролунав низький, рівний голос біловолосого. — Якщо ти спалиш серветку, це тобі не допоможе з історії. Там тест, а не конкурс на найшвидше розпалювання багаття.

— Рей, не тисни на неї, — втрутився рудоволосий. Він м’яко, але рішуче забрав обвуглену серветку з рук дівчини й відклав її на край столу. — Попий краще води й заспокойся. Тобі треба охолонути, а не підпалювати меблі.

Він підсунув їй склянку, а потім повернувся до біловолосого — Рея.

— До речі, про «охолонути». Зроби послугу, — Рудий, підштовхнув свою чашку ближче до друга. — Остуди мені цей окріп, бо Емілі сьогодні явно перестаралася з підігрівом. Я вже двічі обпікся.

Рей мовчки витягнув руку. Його пальці на мить торкнулися порцелянового краю.

По залі прокотився сухий, різкий тріск, наче десь тріснула товста крига на річці. Я мимоволі повернула голову.

Чашка вмить вкрилася густою мережею інею, а напій всередині за частку секунди перетворився на суцільний крижаний моноліт. Сила розширення була такою миттєвою, що порцеляна просто розлетілася на кілька уламків. На столі залишився стояти ідеальний крижаний циліндр

Рей різко відсмикнув руку. На його обличчі промайнула суміш досади й глухої люті на самого себе. Він миттєво сховав долоню під стіл.

Тиша за їхнім столиком тривала рівно два удари серця. Потім рудий відкашлявся.

— Ого. Ну, принаймні тепер я точно не обпечуся, — він спробував повернути розмові жартівливий тон, але голос зрадницьки напружився. — Але, Рей… ти знову не розрахував? Ти так і не знайшов спосіб прибрати ці… викиди? Воно ж стає гірше, іній уже по всьому столу розповзається.

І справді — від крижаного циліндра в усі боки повільно повзли тонкі морозні візерунки, наче стіл перетворювався на замерзле озеро.

— Я займаюся цим питанням, — відрізав Рей. Голос його був сухим і холодним, як та крига.

— І що дала поїздка додому? — не вгавав рудоволосий, ігноруючи важку атмосферу.

— Не зараз, Каю, — Рей підняв погляд на друга, і рудоволосий нарешті замовк, винувато кашлянувши.

Пауза затягнулася. Кай, явно намагаючись розрядити атмосферу, знову звернувся до дівчини:

— Коротше, Ембер, про іспити. Кажуть, цього року щось змінили — ніхто точно не знає що, але ходять різні чутки. А до статуї ельфа в парку, щоб потерти йому коліна на удачу, вже чергу займати почали. Раджу сходити завтра на світанку.

Ембер щось буркнула у відповідь — я не розчула, бо Емілі принесла мою вечерю.

Я відвела погляд і зосередилася на тарілці. Точніше, зробила вигляд, що зосередилася на тарілці, а насправді голова працювала швидше, ніж увесь вечір над Дрейком.

Отже. Рей — маг льоду. Не слуга. Не облізлий провожатий на межі виснаження, за якого я його прийняла в ту першу ніч. Маг. І, схоже, старшокурсник Академії — тієї самої, куди я завтра йду складати іспит.

Лід.

У голові наче клацнуло, і картинка трьохденної давнини перебудувалась, наче мозаїка, де хтось нарешті поставив ключовий шматочок. Той третій грабіжник у провулку — він не «випадково» посковзнувся на рівному місці. Він влетів на ідеальну ковзанку, яку Рей зліпив за частку секунди. А я ще тоді подумки лаяла місцевих двірників за мокру бруківку.

Ага. Звісно. Двірники. Серед ночі. У глухому провулку.

Стало раптово гаряче від усвідомлення власної сліпоти. Втім, в одному я тоді все ж не помилилась — у нього справді були проблеми з магією. Ось тільки масштаб цих проблем я трохи недооцінила. Він не слабкий. Він навпаки — надто сильний і не може це контролювати. Різниця приблизно як між свічкою, що не хоче горіти, і пожежею, що не хоче гаснути.

Я доїла вечерю, подякувала Емілі та піднялась до себе.

***

Вазон зустрів мене з виглядом істоти, що чекала, трохи нудьгувала і, можливо, встигла знову полапати книжку — хоча довести це було неможливо.