Розділ 7. Про козу та студентський відчай.

«Срібний корінець» ховався саме там, де сказав Ґаррош — через два квартали ліворуч від площі, в будівлі, що виглядала так, наче книжки самі обрали собі дім і влаштувалися якнайзатишніше. Фасад був обплетений справжнім плющем — зеленим, живим, без жодних ознак хижацтва, що мене трохи розчарувало. Вивіска — дерев'яна, з вирізьбленим деревцем, у коренях якого блищала срібна крапля — погойдувалася на легкому вітрі.

Я штовхнула двері.

Запах усередині вдарив несподівано — старий папір, шкіряні палітурки, чорнило і щось ще, солодкувато-трав'яне, назви якому я не знала. Приємно. Незвично. Не так, як пахнуть книжки в домі, де магія живе в стінах і кам'яній підлозі — там запах зовсім інший, гостріший.

Крамниця всередині була більшою, ніж здавалася ззовні — або просто такий ефект створювали стелажі, що тягнулися від підлоги до стелі, утворюючи лабіринт із проходів, закутків і несподіваних поворотів. Книжки стояли, лежали, були складені стосами і пірамідами, і в цьому хаосі відчувався якийсь вищий порядок, зрозумілий лише тому, хто його створив.

За прилавком сиділа… ні. За прилавком сидів чоловік.

Я зупинилась. Огляділась. Перевірила, чи правильно прочитала вивіску надворі. «Срібний корінець». Так. Правильно. Два квартали ліворуч. Саме тут.

Але за прилавком — чоловік. Літній, з сивою борідкою клинцем і окулярами на самому кінчику носа. Читав, не звертаючи на мене жодної уваги. Ґаррош говорив про господиню — Стару Марджет. Людину, яка знає свій товар краще, ніж власне ім'я. Жінку.

Я ще раз подивилась на чоловіка.

Чоловік перегорнув сторінку.

— Добрий день… — я зробила паузу, яка, мабуть, була секунди на три довша за потрібне, — …пане.

«Пане». Слово вийшло трохи незграбно, як взуття не свого розміру. У нас так не кажуть. Вірніше, у нас до вільних чоловіків — у крамниці, за прилавком, без господині поруч — взагалі не кажуть нічого, бо такого просто не трапляється. Але я вже достатньо часу провела в цьому місті, щоб не демонструвати подив вголос. Принаймні намагатись.

Чоловік підняв голову. Окуляри з'їхали ще нижче на ніс. Він оцінив мене за дві секунди — і повернувся до книжки.

— Підручники — ліворуч, художня — праворуч, карти — на другому поверсі. Любовні романи — в глибині, третій стелаж, але я б не рекомендував: останнє надходження виявилось підозріло філософським. Дружина ще не розібралась, де їх ставити.

Я відкрила рота. Закрила. Відкрила знову.

— Вибачте, а… де пані Марджет?

Він зітхнув так, як зітхає людина, яку вже питали про це п'ять разів до обіду.

— Поїхала до матері. Там щось сталось із городом і сусідською козою, подробиць мені не повідомили, але судячи з того, як дружина збирала речі, — або коза з'їла город, або город якимось чином образив козу. У будь-якому разі, — він поправив окуляри і нарешті подивився на мене поверх них, — мене залишили за прилавком з інструкцією «нічого не переставляй і нікого не ображай». Поки що справляюсь.

Я визначила це як задовільне пояснення і вирішила рухатись далі.

— Мені потрібні підручники з історії та теорії магії.

Він згорнув свою книжку. І підвів на мене очі.

— Вступні іспити?

— Так.

— До іспитів два дні.

— Знаю

— Хм. Значить, вам потрібен не підручник, а конспект із підкресленим найважливішим.

Він помовчав. Потім встав — виявилось, що він досить високий — і рушив між стелажами з упевненістю людини, яка знає тут кожну книжку особисто і пам'ятає всі їхні характери.

— Оця, — він витяг том у потертій коричневій обкладинці, — «Історія. Скорочений виклад для тих, хто поспішає». Фінеас Дрейк. Сухо, точно, без прикрас. Триста сторінок замість двох тисяч. Дрейк взагалі вважав, що зайве слово — це вже злочин проти читача. — Він поклав книжку на прилавок і рушив далі. — А ось ця…

З третьої полиці з'явилась книжка в синій обкладинці з золотою в'яззю, від якої чомусь одразу повіяло чимось давнім і впертим.

— «Потоки і структури» Ліенари Тель'Совен. Ельфійка писала для своїх — тому пояснює навіть те, що людські автори вважають настільки очевидним, що навіть не згадують. — Він поставив її поруч із Дрейком. — Для когось, хто вчить з нуля — саме те.

Я взяла «Потоки» до рук. На вигляд — поважна, на вагу — теж. Відкрила навмання. «Уявіть, що магія — це річка. Ваша воля — русло. Заклинання — напрямок течії». На полі хтось олівцем дописав: «Річка може й затопити, якщо русло криве!!! Перевірено на собі». Олівцевий коментар додавав підручнику довіри.

Я поклала книжку на прилавок і взяла Дрейка. Зміст виглядав як перелік наказів: «Глава 7. Війна Розколу. Причини. Перебіг. Наслідки. Висновки». Жодного зайвого слова. Фінеаса Дрейка я вже поважала без особистого знайомства.

— Зошит і стилус брати плануєте? — запитав він таким тоном, ніби вже знав відповідь і вона його не надихала. — Чи прибіжите в перший день занять, як усі інші забудькуваті студенти, яким раптом виявляється нічим записати навіть власне ім'я?

— Беру зошит і стилус, — сказала я з гідністю.

Він дістав із-під прилавка товстий зошит у міцній темній палітурці і довгий металевий стилус — вузький, приємно важкий, холодний на дотик.

— Зошит — папір добротний, не розмокне й не розсиплеться від першого необережного заклинання поруч. Стилус — зачарований наконечник, нескінченне чорнило. Ніяких чорнильниць, ніяких зламаних пер, ніякої плями на важливому конспекті. — Він поклав обидва предмети поруч із книжками й підбив щось у голові. — Разом — дві крони і три серебрянки.

Я розплатилась.

Вже біля дверей його голос наздогнав мене:

— Дівчино. В Дрейка — розділ про Ордени. Звідти половина питань з історії. Імена можна не вчити всі. П'ять ключових фігур, одна подія на кожну — і на мінімальний бал вистачить.

Я озирнулась. Він уже знову сидів за прилавком із книжкою.

— Дякую, пане.

Слово вийшло вже трохи природніше.