Розділ 6. Про залізних монстрів та вбивчі рюші.

Спустившись сходами,  я зупинилась, мружачись від занадто яскравого сонця, і подумки пробіглася по короткому списку справ. Одяг — це першочергове. Емілі згадувала якусь крамницю «У пані Ельзи» — казала чесна господиня. Для людини яка щойно пережила банківську «стандартну процедуру» слово «чесна» звучало майже зворушливо.

Я вже зібралась іти коли з-за рогу вилетіло щось таке, що змусило мене миттєво завмерти.

Річ була розміром з карету, але без жодного натяку на тяглову силу. Гладкий, дещо незграбний корпус із темного металу, високі колеса зі спицями та пара великих скляних ліхтарів, що витріщалися на світ, наче очі велетенської залізної комахи. Крізь вікно було видно чоловіка, який тримав руки на високому важелі з таким нудьгуючим виглядом, ніби він не керував магічним самоходом, а просто сидів на лавці. Машина рухалася рівно, видаючи низьке, ритмічне сопіння — яким чином було незрозуміло ні з першого погляду ні з другого.

В Оскурі ми їздили на аргах — велетенських хижих тварях, які живилися темною еманацією і могли перекусити навпіл необережного вершника.  Батько розповідав про цей світ — але розповідав про те яким він був двісті років тому. Судячи з того що я щойно бачила за ці двісті років тут багато що змінилось.

Машина зупинилася, з неї випурхнули дві дівчини, одна з яких затрималася, притиснувши до вуха невеликий плаский прямокутник.

 — Так, Тая теж тут, чекаємо лише на тебе... швидше, ми в «Мідній чашці», — кинула вона в порожнечу і сховала річ.

Дівчина прибрала артефакт і зайшла всередину.

Це місцевий артефакт зв'язку? Цікаво, в Оскурі для зв’язку потрібні були ритуали та срібні дзеркала. Тут же — коробочка в долоні.

Струсивши з себе заціпеніння, я змусила ноги рухатися. Дивне залізне чудовисько вже зникло за рогом, лишивши по собі лише хмарку сизого диму, але відлуння його гурчання все ще лоскотало мені нерви.

Що ж, досить даремно витрачати час, є більш нагайні справи..

Я йшла вздовж тротуару, намагаючись не надто крутити головою. Вулиці були заповнені здебільшого людьми, поодинокими вершниками та звичайними возами, тож той екіпаж без коней явно був рідкісною розвагою для дуже заможних. Сонце ставало все агресивнішим. Сюртук поступово перетворювався на персональну сауну, а міський шум — непривично гучний і хаотичний — тиснув на вуха.
Крамниця «У пані Ельзи» знайшлася на сусідній вулиці.

Я увійшла під дзвін мідного дзвіночка над дверима.

Пані Ельза виявилася жінкою тієї невизначної зрілості, коли вік уже не підлягає оцінці — десь між «за п'ятдесят» і «вічність». Вона була невисока, округла, з буйною сивуватою зачіскою, заколотою щонайменше вісьмома шпильками, і мала той рідкісний погляд кравчині, який роздягає тебе до мірок ще до того, як ти встигнеш привітатися.

— Доброго ранку! — вона виринула з-за прилавку із сантиметровою стрічкою в руках, як воїн із мечем. — Що шукаємо, люба? До Академії готуєшся?

Вона, очевидно, бачила багато таких, як я — молодих, злегка розгублених, із грошима в гаманці й терміновою потребою виглядати презентабельно.

— Так. Мені потрібен практичний комплект. Щось зручне, в чому можна рухатися…

— Ой, у мене є саме те, що треба!

І перш ніж я встигла уточнити, що саме вона вважає «тим, що треба», пані Ельза зникла за шторою і з'явилася з сукнею.

Ні.

Не просто сукнею.

Це був… витвір. Архітектурна споруда з тканини. Сукня мала стоячий комір із мереживом, рукави-ліхтарики, що могли б вмістити по кавуну кожен, корсажну шнурівку, три... три — яруси спідниці з рюшами, і стрічку на талії, зав'язану бантом такого розміру, що за ним можна було б сховати невелику дитину.

Колір був ніжно-бузковий. Із перламутровими ґудзиками.

Уявила, як я в цьому влітаю в кущі після невдалого портального переходу. Або як намагаюся зробити перекат під час бою, а мої власні рюші вирішують мене задушити.

— Останній крик моди! — пані Ельза розгорнула цю конструкцію з гордістю винахідника перед патентним бюро. — Модель «Весняна зоря». Дівчата з Академії розбирають, як гарячі пиріжки!

Я дивилась на сукню. Сукня дивилась на мене. Ми обидві зрозуміли, що не створені одна для одної.

— Пані Ельзо, — я обрала слова дуже ретельно. — Вона… вражаюча.

— Чи не так?

— Але мені потрібно щось, у чому я зможу, наприклад, підняти руки.

Пані Ельза моргнула.

— Навіщо тобі піднімати руки?

— Ну, скажімо… щоб зняти книжку з полиці. Або захиститися від нападу. Або просто дихати, — я подивилась на корсажну шнурівку з тим виразом, із яким дивляться на кайдани.

— Але ж красиво…

— Безперечно. Але мені скоріше потрібне щось… менш красиве. І більш функціональне. Штани, наприклад.

Слово «штани» впало між нами, як камінь у тихий ставок.

Пані Ельза затихла. Стрічка в її руках ледь помітно здригнулася. На її обличчі промайнула коротка, але виразна боротьба між комерційним інтересом і кравецькою гордістю.

Гордість чинила спротив. Але комерція — вічна переможниця.

— Штани, — повторила вона. Не як слово, а як діагноз.

— Штани, — підтвердила я з м'якою непохитністю. — І туніку. І, можливо, жилет. Щось, у чому зручно рухатися, але при цьому я не виглядатиму так, ніби щойно тікала з чийогось поля.

Пані Ельза вдихнула, видихнула й повісила «Весняну зорю» назад із ніжністю матері, що ховає улюблену іграшку.

— У мене є дещо, — сказала вона вже іншим тоном — діловим, без рюшиків. — Для практичних дівчат.

Вона зникла за шторою і повернулася з комплектом, від одного погляду на який моє серце виконало щось, небезпечно схоже на радісний стрибок.

Штани з щільної темно-зеленої тканини, що м'яко звужувалися до щиколотки. Туніка — кремова, довжиною до середини стегна, з маленьким коміром-стійкою і шнурівкою біля горловини замість тих монструозних ґудзиків. І жилет — темно-коричневий, шкіряний, приталений, з тонким тисненням по краю, що нагадувало сплетені гілки.