Розділ 5. Про бюрократію, родинні зв’язки та лицемірство.

Ранок у «Бронзовому ключі» розпочався з двох приємних відкриттів і одного прикрого.

Перша приємність: гаряча вода потекла так само безвідмовно, як і вночі. Руни на чаші, на відміну від більшості речей у цьому світі, виявилися цілком передбачуваними.

Друга: Мітка на руці так і не з'явилась знову, чого я все ж підсвідомо боялась.

Прикре відкриття: вазон пережив ніч, і у нього виросли зуби, хоча я цього не планувала. Я спостерігала як він клацнув пащею на муху, яка мала нещастя залетіти у відчинене вікно.

Поснідав певно.

Муха зникла з коротким хрумкотом. Я вирішила вважати це добрим знаком.

Внизу Емілі вже чекала з тарілкою вівсяної каші, грінками та медом — наче інтуїтивно знала, о котрій я прокинуся, або просто стояла з цією тарілкою з п'ятої ранку. Друге було б тривожним, але каша була гарячою, тому я вирішила не з'ясовувати.

Я з'їла кашу, подякувала й вийшла на вулицю.

Ранковий Вайтстоун виявився гучним і безладним у той особливий спосіб, що властивий містам, які прокидаються всі враз і миттєво кудись поспішають. Крамниці вже стояли відчинені, за прилавками господарювали всі підряд — жінки, чоловіки, літні, молоді, — і ніхто, схоже, не вважав це дивним. Я йшла і ніяк не могла позбутися відчуття, що потрапила на якесь масове свято непослуху, де старі правила скасували ще вчора, а нові просто забули вигадати.

Біля самої площі я мимоволі сповільнила крок. На порозі однієї з лавок жінка — кругла, рум'яна, з рушником у руці — з таким натхненням гамселила ним чоловіка, що за ритмом це нагадувало вибивання килима. Чоловік пригинався, прикривав голову руками й щось невиразно бурмотів — мабуть, виправдовувався. Хоча слів було не розібрати, та й навряд чи вони мали значення, судячи з того, що рушник і не думав зупинятися.

Перехожі огинали цю пару з таким байдужим виглядом, наче це було частиною прогнозу погоди. Я стояла і дивилася довше, ніж планувала. За добу в цьому місті я встигла побачити чимало дивного — не ті гроші, не та магія, не ті звичаї. Але оце — оце було зрозуміло без жодних перекладів.

Майже як вдома.

Я рушила далі з відчуттям, що ранок все ж таки складається непогано.

Банк знайшовся легко. Він стояв на головній площі, зайнявши кутову будівлю з колонами й бронзовими дверима такої товщини, що ними, мабуть, можна було зупинити облогову машину. Над входом — напис: «Обмінний дім Ґрейвалт». Літери були золотими й масивними, щоб навіть здалеку зрозуміло — тут серйозно ставляться до грошей.

Усередині виявилося саме те, чого я очікувала від банку: полірована деревина, тиша, що давила на вуха, і клерк за стійкою з таким виразом обличчя, наче він народився з цим пером за вухом і помре з ним же.

— Чим можу допомогти? — запитав він тоном, який передбачав, що допомагати він не хоче, але професійний обов'язок вимагає.
— Доброго ранку. Я хотіла б покласти певну суму на зберігання й обміняти частину на місцеві крони

— Звісно. Ваше ім'я?

— Ксандра Ар'єнталь.

Він узяв перо. Записав. Потім підняв голову — і одна його брова ледь помітно поповзла вгору.

— Яку суму плануєте внести? — Сорок ельфійських монет на зберігання. І сім — на обмін.

Піднялася друга брова. Я поклала на стійку гаманець. Він змірив мене поглядом — запилене дорожнє вбрання, проста коса, молоде обличчя — і зробив власні висновки.

— Це значна сума, — сказав він тоном, у якому ввічливість була лише тонким шаром глазурі. — Так. — Ельфійське карбування у нас з'являється вкрай рідко. — Я уявляю. — І ви могли б підтвердити, що ця валюта належить особисто вам?

Я подивилася на нього впритул. Він відповів поглядом — бездоганно професійним і цілком непохитним. Людина при виконанні. Сувора процедура. Нічого особистого.

— Ви хочете, щоб я довела, що мої гроші — справді мої? — Стандартна перевірка при значних сумах і рідкісній валюті, — відповів він без жодного збентеження. — Знову ж таки, нічого особистого.

Я витягла з-під сорочки ланцюжок і зняла з нього перстень. Поклала на стійку. — Родовий перстень. Фамільна печатка.

Він подивився на перстень — темний метал, тонке сплетіння ліній. Потім на мене. Потім — мені за спину.

Я обернулася. На стіні холу, серед інших портретів, висів один — старіший за решту, в потемнілій рамі. Чоловік у довгому темному одязі з книгою в руці. Тонкі риси, характерний розріз очей, та сама витончена худорлявість, яку я все життя бачила за обіднім столом. Під портретом був напис: Алвер Ар'єнталь. Засновник.

Статуя в Академії, тепер портрет у банку... Цікаво, що він ще встиг заснувати до свого від'їзду? Половину міста?

— Перстень можна знайти різними способами, — відволік мене від думок голос клерка, в якому тепер виразно чулося єхидство.

«Різними способами». Цікаво сформульовано.

— Тобто ви припускаєте, що я його вкрала, — уточнила я спокійно. — Я припускаю, — він поправив перо на столі, — що ми зобов'язані перевіряти всі обставини. Незалежно від того, хто стоїть перед нами.

За його спиною хтось зрушив із місця. Старший чоловік у такій самій сірій куртці, але з масивною брошкою на лацкані, вже кілька секунд прислухався до розмови з виразом людини, яка вирішує, чи варто втручатися. Вирішив.

— Пробачте, що перериваю. — Його голос був рівним і вагомим. — Мене звати Оріан Крест, старший розпорядник. — Він глянув на перстень, потім на мене. — Є спосіб розв'язати це швидко. Якщо ви не проти — перевірка спорідненості по крові. Простий артефакт, лічені хвилини. Він покаже, чи пов'язана ваша кров із родом, якому належить ця печатка. — Звісно, — погодилася я.

Кімната за стійкою була невеликою і суворо функціональною. На окремому постаменті стояв кристал в оправі з потемнілого срібла — старий, ніби втомлений від надміру чужих таємниць. Крест вказав на невелике заглиблення.

— Перстень покладіть поруч. А руку — ось сюди. Достатньо двох пальців.