Розділ 1. Про коліна, кущі та помилки навігації

Світ вибухнув сліпучим білим, і в наступну мить реальність перекинулася догори дриґом. Тренування в Цитаделлі під наглядом жриць не пройшли даремно: я встигла згрупуватися ще в повітрі, перетворюючи жорстке падіння на технічний перекат по бездоганно підстриженій траві. Проте інерція — річ уперта, тож мою феєричну появу зупинив лише розкішний кущ яскраво-рожевих квітів.

В ніс миттєво вдарив аромат настільки густий і солодкий, що в очах на мить потемніло.

— Апчхи! — гучно видала я, виплутуючись із обіймів надто пахучої флори. Тут пахло так, наче хтось перекинув бочку парфумів прямо на клумбу.

Вибравшись на вільний простір, я почала енергійно обтрушувати листя та дрібне сміття зі свого сюртука. На щастя, мій одяг витримав знайомство з місцевою рослинністю без жодної подряпини — дорогий шовк Оскури був куди міцнішим, ніж здавався на перший погляд. Погляд мимохіть упав на тильний бік правої кисті, і я завмерла. Там, де ще два дні тому витіювато виблискувало золоте клеймо Богині, тепер була лише чиста, бліда шкіра. Жодного сліду магічної в’язі.

Батько мав рацію — магія нашої «покровительки» сюди не дотягується. Що ж, незважаючи на вельми сумнівний стиль приземлення, поки що все йшло за планом.

Раптово тишу парку розірвав різкий, пронизливий гул, а прямо над головою в небо з тріском злетіли сліпучі золотаві сфери. Звук був таким високим, що я мимоволі напружилася, чекаючи на магічний удар, але за мить усе стихло так само раптово, як і почалося. Світлова вистава згасла рівно в ту секунду, коли з-за високої кам’яної огорожі вискочив чоловік.

На ньому була охайна темно-синя куртка, а в руці він стискав якусь палицю, що мерехтіла помаранчевим.

— Стояти! — крикнув він, захекано зупиняючись за кілька кроків від мене.

Я випрямилася, звично закидаючи голову назад. Навіть із травою у волоссі та брудними плямами на штанах я залишалася донькою Верховної жриці. — Де Алвер Ар’єнталь? — запитала я. Мій голос прозвучав напрочуд твердо. — Мені негайно потрібно з ним зустрітися.

Чоловік завмер. Він моргнув, оглянув моє розпатлане вбрання, потім перевів погляд на вогні, що повільно згасали в небі, і раптом... опустив свою палицю. Його обличчя розпливлося в гримасі крайнього здивування.

— Алвер Ар’єнталь? — перепитав він, витираючи чоло рукавом. — Серйозно? Прямо зараз? Слухай, дівчино, я бачив багато чого. Але щоб так винахідливо прорватися прямо посеред білого дня тільки заради того, щоб потерти коліно старого Алвера за три дні до іспитів... Це новий рівень. Ти хоч розумієш, що твій портальний трюк ледь не спалив мені всі датчики?

— Потерти... що? — перепитала я, відчуваючи, як гнів починає витісняти розгубленість.

— Коліно! — чоловік тицьнув пальцем кудись мені за спину.

Я обернулася. На невеликому постаменті, оточеному хмарою тих самих яскраво-рожевих квітів, височіла велична бронзова постать. Чоловік у довгій мантії з книгою в руках дивився вдалину з мудрим і дещо сумним виразом обличчя. Його ліве коліно було відполіроване до дзеркального блиску — воно сяяло на сонці так яскраво, що сліпило очі.

Я мимоволі затримала погляд на обличчі статуї. Тонкі риси, характерний розріз очей... Мій батько був неймовірно схожий на того, хто зображений на постаменті. Такий самий витончений і, чесно кажучи, досить кволий на вигляд. Певно, він ніколи не розповідав нам всієї правди про те, як важко йому тут жилося, якщо навіть мама за двадцять років не змогла його як слід відгодувати до нормальних розмірів. Гадаю, він просто не хоче її засмучувати. Бо коли Верховна жриця засмучена, вона стає... трішки нервовою.

Я згадала випадок, коли вона «випадково» спопелила улюблену квітку батька в саду. Він тоді був такий гордий: якимось дивом вивів ту рослину з токсичної охоронної лози, позбавивши її гострих отруйних колючок. Натомість на ній розквіли абсолютно марні, але неймовірно яскраві квіти. Батько просто сяяв, плануючи розсіяти це насіння по всьому домену, щоб світ навколо нарешті перестав бути «таким нескінченно похмурим».

Побачивши, як згасло світло в його очах разом із тією рослиною, мама щиро намагалася спокутувати провину. Вона навіть хотіла подарувати йому розкішну квітку, виточену з цільного дорогоцінного каміння — у такий подарунок вона хоча б вкладала зрозумілий їй сенс та цінність. Але тато лише сумно посміхнувся і відмовився. Зрештою, бачачи його тиху тугу, мамі довелося споряджати цілу експедицію в Дикі землі. Тиждень найкращі воїни нишпорили в глибинах токсичних боліт, аби знайти рідкісну дику рослину, яка хоч і лишалася отруйною, зате цвіла так само несамовито яскраво.

Тепер батькові квіти ростуть в окремому закритому саду, де вони в повній безпеці. А разом з ними — і материна нервова система, поки вона не бачить цього «безкорисного кольорового божевілля». Хоча, знаючи характер нашої матінки, я досі підозрюю, що та перша квітка була знищена не зовсім випадково... Вона терпіти не може речі, які не мають практичного застосування, навіть якщо це квіти її коханого чоловіка.

— Традиція така в абітурієнтів, — голос вартового повернув мене в реальність. — Потреш коліно засновника — іспит складеш. Але ти явно переборщила з ефектами. Як ти взагалі крізь купол пробилася? Хоча не кажи, мені менше паперів писати буде, якщо я просто виставлю тебе за двері.

— Зачекайте, — я нахмурилась, . — А де сам ельф, який зображений на статуї? Мені потрібен він особисто, а не його бронзова копія.

Вартовий розреготався так, наче я щойно розповіла найкращий анекдот сезону. — Ельф? Дівчино, ти з якого лісу вилізла? Ельфи вже років двісті як відгородилися у своїх лісах магічною завісою. Вони майже не виходять на контакт, сидять там за своїм бар’єром і вдають, що нас не існує. Тож задовольняйся статуєю.

Я завмерла. Рука, що тягнулася обтрусити бруд із рукава, так і зависла в повітрі. — Двісті років? — повторила я.

Блискуче. Значить, портал таки збив координати. Цей світ, мабуть, спеціально чекав двісті років, поки тут виростуть ці кляті кущі, щоб жбурнути мене прямо в них — такі ж дратівливо яскраві й безглузді, як і все навколо.