Пролог

Світ Оскур

Є багато способів дізнатися, що тебе хочуть убити. Записка під дверима. Отрута в чаші. Ввічливий натяк від надто усміхненої служниці.
Мені дісталася золота мітка на зап'ясті.

Ранок почався чудово: я прокинулася, потяглася і побачила на тильній стороні правої кисті вигадливий візерунок, якого вчора точно не було. Тонкий, золотий, мов хтось дуже старанний і дуже зловісний намалював його мені уві сні. Знак Богині. Мітка обранця.

В Оскурі «обранець Богині» означає приблизно те саме, що «головна страва на святковому бенкеті». Тебе гепнуть на вівтар, випустять кров, а Рада Доменів задоволено покиває і візьметься за десерт.

Я ще встигла подумати: «Може, це алергія?» — перш ніж двері моєї кімнати відчинились і увійшла мати.
Зерія, верховна жриця домену, зазвичай виглядала так, ніби в неї ніколи в житті не було жодної проблеми, яку вона не могла б розв'язати вбивчим поглядом. Але того раннього ранку щось тріснуло — ледь помітно, як волосина на порцеляні, яку бачиш лише тому, що знаєш, де дивитися.

Вона взяла мою руку. Подивилась на мітку. Її пальці стиснулися — на одну секунду, не більше.
— Сьогодні вночі, — сказала вона. — Поводься як завжди. Нічого не збирай. Нікому ні слова.
І вийшла.

Верховні жриці не пояснюють. Верховні жриці залишають тебе із золотою міткою смерті та порадою «поводься як завжди», ніби це найприродніша річ на світі.
Той день тягнувся, як отрута по венах — повільно й з повним усвідомленням того, що відбувається.

Я ходила на уроки в Цитадель. Тренувалася. Обідала. Ввічливо кивала жрицям. Ліра — моя старша зведена сестра, яка, власне, й влаштувала цю чудову виставу з міткою — обідала навпроти і дивилась на мене з виразом жінки, що вже подумки обирає вбрання для мого похорону. Я усміхнулася їй у відповідь. Вісімнадцять років у цій родині навчили мене хоча б цього.

Опівночі мати прийшла знову.
— Одягайся. Сюртук і штани — те, в чому зручно бігти.
Ми спускалися вузькими сходами — повз кімнати прислуги, нижче, ще нижче, туди, де тесаний камінь стін змінювався сирою скелею.

Лабораторія батька відкрилась раптово, і я затамувала подих.
Срібні руни оплітали кристали, що висіли в повітрі, мов зірки на невидимих нитках. Конструкція мерехтіла, пульсувала, дихала — двадцять років таємної роботи.
Портал в інший світ. Батько будував його, щоб повернутися додому. Потім залишився — заради матері, заради нас. А тепер ці двері відчинялися для мене.

Еларіон стояв біля порталу — білий як крейда, з темними колами під очима. Він влив у кристали весь свій резерв до останньої краплі, і це було видно.
—  Слухай уважно. — Він присів навпроти мене, і я побачила, як тремтять його руки. Голос — ні. Руки — так. — По той бік — Естерон. Мій рідний світ. Там живуть мої батьки й мій брат — твій дід Алвер, бабуся та дядько. Вони не знають про тебе, але вони мої. А ти — моя кров.

Він зняв із пальця перстень — масивний, із темним каменем, що мерехтів зсередини. Батько не знімав його ніколи.
— Ключ до мого кабінету в замку. Покажеш родині — зрозуміють, від кого ти. В кабінеті знайдеш дзеркало зв'язку. Через нього зможеш зв'язатися з нами. А далі за обставинами.
Мати мовчки поклала мені в руки шкіряний гаман, важкий і тугий.
— Монети з світу твого батька та дорогоцінне каміння від мене.
Знаючи мою матір, там було на невеличкий замок. Верховні жриці не розмінюються на дрібниці навіть під час порятунку.

— А ви? — спитала я.
Батько з матір'ю переглянулися. І — от що мене збило з пантелику — усміхнулися.
— Квітко, — батько поклав руку мені на плече, — ти була єдиною, куди вони могли вдарити. Єдина наша вразлива точка. Через годину тебе тут не буде. І тоді...
— Тоді, — мати підхопила з інтонацією, від якої у жриць Ради зазвичай починався нервовий тик, — ми нарешті наведемо лад у домені. Давно пора.
Вона сказала це так, ніби мова йшла про генеральне прибирання, а не про війну з Радою та власною старшою донькою. Втім, знаючи маму, для неї це приблизно одне й те саме.

— А коли все владнається — повернешся, — додав батько. — У моєму кабінеті стоїть другий портал. Той самий, через який я потрапив в Оскур двадцять років тому.  Тож це не прощання, квітко. Це... відрядження.
— Через дзеркало зв'язку в кабінеті тримай нас у курсі, — мати вже повернула свій звичний діловий тон. — І ми повідомимо, коли буде безпечно повертатися.

Я подивилась на них — на матір, яка вже подумки складала список тих, кому не пощастить завтра на Раді, і на батька, який усміхався так, ніби не стояв на ногах лише завдяки впертості.
Не назавжди. Просто — на час.
Я обійняла обох. Міцно, коротко — по-оскурськи.

Батько надягнув мені перстень на палець. Камінь спалахнув — коротко, яскраво — і згас, прийнявши нового власника.
— Біжи, квітко.
Еларіон активував портал. Кристали спалахнули, руни загуділи, повітря розірвалось навпіл. Світло було не таким, як я уявляла. Не біле й не золоте — тепле.
Останнє, що я бачила в Оскурі — батько махнув рукою, а мати вже розверталася до сходів. У неї був лад, який треба наводити.
Портал закрився за моєю спиною.

І перше, що я відчула по той бік — це те що падаю.