Розділ 12. Про нічні протоколи та гостинність.

Поки староста розпоряджався, куди відвести затриманих, Едвін розпитав чоловіка з дровами про маґмобіль. Той показав на будинок далі по вулиці й пояснив, як пройти. Едвін подякував і рушив туди, а ми пішли слідом.

Господаря застали на подвір’ї. Почувши, навіщо ми прийшли, він відклав свої справи й підійшов до хвіртки.

— По маґмобіль?

— Так. Едвін Твіллер, із прокатної контори.

— Заходьте. Забирайте вже.

Двір ми перейшли за господарем і його ліхтарем. Машина стояла під навісом — присадкувата, темно-синя, з рунною панеллю спереду. Ліхтар господар зачепив на гак під стелею.

Едвін відчинив дверцята й сів за кермо. Провів долонею по панелі, зачекав і повторив рух повільніше. Нічого не засвітилося. Він перевірив положення важеля, повернув його назад і спробував ще раз.

Ми стояли поруч і чекали. Едвін вийшов із машини.

— Ліхтар можна?

Господар зняв його з гака й подав Едвінові. Той підняв капот, посвітив усередину, потім нахилився нижче, переставляючи ліхтар так, щоб не затуляти собі світло.

— Панель зовсім не відгукується, — сказав він. — Треба дивитися живлення.

Едвін посвітив углиб, потягнувся туди вільною рукою й спробував щось відкрутити. Пововтузившись трохи,  невдоволено пробурмотів:

— От зараз би мою сумку…

Він випростався й ще раз оглянув усе згори. Я вже встигла змерзнути, а маґмобіль за цей час не видав жодного звуку.

Едвін повернув господареві ліхтар і запитав:

— А як ви його сюди доправили? Він же на дорозі зупинився.

— Волами притягли. Мотузки до передньої осі прив’язали — і потихеньку. Ондечки вони.

Ми обернулися до тину, за яким двоє волів неквапно жували сіно. Господар показував їх із такою гордістю, що я мимоволі придивилася уважніше, хоча у волах не розумілася зовсім. Едвін, схоже, теж не знайшов, що сказати, й озирнувся на маґмобіль.

Досі мені не траплялися маґмобілі в упряжці. Судячи з Едвінового обличчя, йому теж.

— Може, усе-таки спробуємо полагодити? — запитав Рей із надією, ще раз глянувши на волів.

— Якби було чим, — відповів Едвін. — Щоб хоча б знайти обрив, потрібні щупи, замикач і плита. У мене був повний набір, але сумка поїхала далі в диліжансі, і без інструментів я навіть не можу…

Поки Едвін пояснював, Рей зазирнув під відкритий капот, простягнув руку й на щось натиснув.

Маґмобіль загудів. Низько й рівно.

Едвін замовк.

— Клема зіскочила з накопичувача, — сказав Рей і витер долоню об штани. — Її треба було притиснути.

— Отакої, — озвався господар.

Едвін закрив капот обома руками, дуже акуратно.

— Вам просто пощастило. Без інструментів так лізти — можна взагалі машину з ладу вивести.

— У цієї моделі клема часто відходить, особливо на таких дорогах, — відповів Рей. — Тому її й перевірив.

Виїхали ми, коли в селі засвітили перші вікна. Едвін подякував господареві й сів за кермо. Рей влаштувався поруч із ним, ми з Ольвірою — позаду.

Дорога до Мершема була рівна, укочена возами, між лісом і перелісками. Едвін вів упевнено, однією рукою, і за цю годину двічі згадав, що навчився водити в п’ятнадцять. Ольвіра розповідала мені, як уявляла собі самостійне життя. Уявляла вона його докладно й десь на середині заснула, схиливши голову мені на плече. Я не стала її будити. За вікном темнів ліс, під ногами гуло, і я вперше за весь цей день по-справжньому зігрілася.

Ліс скінчився раптово. Щойно з обох боків стояли чорні стовбури — і вже тяглися огорожі, за ними склади з глухими воротами, а під колесами загуркотіла бруківка.

Ольвіра прокинулася від зміни звуку, випросталася й одразу поправила волосся, хоча дивитися на неї тут було нікому, крім мене.

— Уже приїхали?

— Під’їжджаємо.

Вулиці виявилися вужчі за столичні, зате освітлені не гірше: ліхтарі стояли так щільно, що темних проміжків між ними не лишалося. У вітрині зачиненої крамниці сама для себе повільно оберталася ілюзія жіночого черевичка.

— Куди вас відвезти? — запитав Едвін.

— До магістрату, — сказав Рей. — Треба розповісти, що сталося.

Едвін кивнув і на найближчому перехресті звернув.

— Тоді я з вами. Мені ж теж є що розповісти.

Магістрат стояв на площі — присадкуватий будинок у два поверхи, з рунним ліхтарем над ґанком і дошкою оголошень біля входу. Усередині було порожньо й тепло — настільки, що я одразу розстібнула куртку.

Черговий за бар’єром вислухав три перші речення, підвівся й пішов кудись углиб коридору. Повернувся він із чоловіком років сорока, у розстебнутому мундирі й без жодного бажання нас бачити.

— Інспектор Барвік. Сідайте.

Він дістав аркуш, спробував перо на клаптику й лише тоді підняв на нас очі.

Розповідали ми з Реєм по черзі. Я — про стежку, про галявину й про трьох чоловіків, які вирішили, що за мене заплатять родичі. Рей — про табір із двома куренями й про погріб із дерев’яною лядою, притиснутою колодою.

— Де ці троє зараз?

— Ми довели їх до Тірвена й передали старості, — сказала я. — Він сказав, що замкне їх у погребі й сам повідомить варту.

Барвік записав рядок.

— Є ще одне.

Перо зупинилося.

— Я не певна, — сказала я. — Але мені здалося, що староста тих трьох знає. І дорогою вони йшли впевнено.

— Може, й знає. — Барвік не здивувався. — Скоріш за все, знає. Вони там, найімовірніше, місцеві. Відправлю когось, хай подивляться.

Він перевів погляд на Едвіна й Ольвіру.

— А ви?

— А ми ті самі двоє з погреба, — сказав Едвін. — Я просидів добу. Ольвіра — дві.

— Вони питали, де знайти мого батька, — додала Ольвіра. — Хотіли вимагати викуп. І коли мене привезли, там був ще один. Четвертий.

— Опишіть його.

— Високий. Худий. Без бороди. — Ольвіра подумала. — Пальто сіре, сукняне, комір поганий. Такий комір тримає форму рік, від сили два, а потім його хоч виривай. Мій батько це сукно не бере взагалі.