Розділ 11(ч2). Про сувеніри та родинну справу

Стежка спускалася вниз, під ногами лежала мокра хвоя.

Бородатий ішов першим і справді показував дорогу: біля роздоріжжя кивав підборіддям, куди звертати. Готовність не згасала в ньому ще з півгодини.

Іти доводилося по одному: попереду тяглися троє зв’язаних, за ними Рей, далі Ольвіра, я та Едвін.

Трохи далі стежка розширилася. Ольвіра пристроїлася одразу Реєві за плече і на першому ж слизькому місці взяла його під руку.

— То ви до Тірвена у справах чи додому? — запитала я Едвіна.

— У справах. — Він поправив пасок. — Там стоїть маґмобіль. Треба забрати.

Рей притримав крок.

— Ваш?

— Прокатної контори. Дядькової. Зламався у клієнтів, от мене й послали.

— А ви механік?

— Так. — Едвін подумав. — Тобто ні. Тобто тимчасово.

— Це як?

— Дядько збирається поставити мене керівником місцевої філії. Але вважає, що я маю знати справу зсередини й пройти всі етапи. Зараз у мене місяць, коли я виконую роботу механіка.

Далі я дізналася, як усе було. Клієнти взяли машину в оренду, але неподалік Тірвена вона стала. Залишили її на зберігання в селі й повідомили в контору. Забрати мав Едвін, ще вчора. Він їхав диліжансом, на зупинці відійшов у кущі, де його й схопили. Диліжанс поїхав далі за маршрутом — разом з усіма його речами й сумкою з інструментом. Де їх тепер шукати, він не знав.

— Тож полагодити я там нічим не полагоджу, — підсумував Едвін. — Хіба подивлюся, що з нею.

— І вас відправили самого?

— Мали вдвох. Напарник захворів. — Едвін знизав плечима. — А що там робити? Ремонтувати я вмію. Розбійників просто не врахував.

На крутому спуску бородатий послизнувся на глині й потягнув за собою решту. Троє з лайкою з’їхали на кілька кроків, перш ніж Рей устиг ухопити останнього за комір і зупинити весь ланцюжок.

Ольвіра міцніше вчепилася в його руку й спустилася слідом, обережно переставляючи ноги. Я тим часом вибралася на край стежки, притрималася за стовбур сосни й зіскочила на рівне місце.

Лише ставши поруч, я помітила, що Рей простягнув мені руку. Він повільно її опустив і подивився на мене з докором.

— Ще довго йти? — запитала Ольвіра.

— Недовго вже, — відповів бородатий.

Стежка вирівнялася й пішла вздовж струмка. Ліс тут стояв рідший, вітер забирався під куртку, і я сунула змерзлі руки в кишені.

Впоперек стежки лежало повалене дерево. Воно спиралося на гілки, і стовбур завис на рівні стегон. Трьох Рей перевів першими: зі скрученими за спиною руками перебиралися вони довго. Потім переставив Ольвіру — так, як переставляють дитину на сходах, — і повернувся до мене, простягнувши руки через стовбур.

Я могла перелізти сама й уже зібралася це зробити. Його руки все ще чекали.

— Ну добре, — сказала я. — Треба то треба.

Рей узяв мене за талію, підняв над стовбуром і поставив поруч із собою. Відпустив не відразу, хоча на ногах я стояла цілком упевнено.

— Дякую.

— Нема за що.

Трохи далі стежка спустилася до самого берега. З води виступало пласке каміння, яким можна було перейти на інший бік. Розбійники переправилися самі, на диво злагоджено навіть у путах. Видно, ходили тут не вперше.

Ольвіра подивилася на струмок і обернулася до Рея. Він переніс її на той бік.

— Дозвольте. — Едвін подав мені руку.

— Дякую, тут я краще сама.

Я перейшла по камінню й навіть не намокла. Едвін рушив слідом, але на середині струмка його чобіт ковзнув убік. Я вже ступила назад, щоб підхопити його, та він розкинув руки й таки втримав рівновагу.

Можливо, з тією рукою я його неправильно зрозуміла.

Едвін добрався до берега, і ми рушили далі. Ольвіра знову влаштувалася поруч із Реєм.

— Ви такий мужній, — повідомила вона, поправляючи плащ. — Прийшли в ліс, до розбійників, самі. Я два дні кликала в тій ямі прабатьків. Вони могли прислати кого завгодно, а прислали вас.

— Розбійників зв’язала Ксандра, — сказав Рей.

Ольвіра оглянула мене ще раз.

— Справді? — Вона трохи помовчала. — Я б так не змогла. Я взагалі вважаю, що турбуватися — це чоловіча справа. — Ольвіра оцінювально подивилася на Рея. — І навіть якщо вона прийшла перша, ляда ж була придавлена колодою. Її, напевно, ви відкотили. Отже, без вас ми однаково не вибралися б.

Рей відкрив рота, але так нічого й не сказав. Подивився на мене. Я підняла брови. Він ледь помітно кивнув у бік Ольвіри.

Отже, тепер рятувати треба було ще й його.

— Ну, колода й справді важка, — сказала я.

Позаду Едвін гмикнув і промовчав.

За пагорбом просіка скінчилася, і ми побачили внизу село — зо три десятки хат із димом над коминами. Уже сіріло. Поки спускалися, нас помітили собаки, і до крайнього подвір’я ми дійшли під такий гавкіт, що стукати у ворота не знадобилося.

Чоловік, який ніс до хати дрова, зупинився й опустив оберемок біля ґанку. Його погляд затримався на трьох зв’язаних.

— Нам би старосту, — сказала я.

Він перевів очі на мене, потім кивнув у бік сусіднього двору.

— Зачекайте тут. Покличу.

Ми зупинилися біля тину. Бородатий переступав із ноги на ногу, а сивуватий стежив за чоловіком, доки той не зник за хвірткою.

Невдовзі звідти вийшов староста, на ходу застібаючи кожух. Наблизившись, він сповільнив крок і уважно оглянув наших супутників. Бородатий одразу опустив очі. Сивуватий повернувся до тину, а молодий узявся роздивлятися власні чоботи.

— Ці троє напали на мене в лісі, — сказала я. — У них табір приблизно за годину ходу звідси. Там ми знайшли двох полонених. — Я кивнула на Едвіна й Ольвіру. — Тримали їх у погребі.

Староста перевів погляд на звільнених, потім знову на трьох зв’язаних. Відповідати він не поспішав.

— Можете потримати їх до приїзду варти? — запитав Рей.

— Замкну в погребі, — сказав староста. — Приїде варта — розбереться.

— Ми їдемо до Мершема, — сказала я. — Можемо повідомити.