Розділ 11(ч1). Про сувеніри та родинну справу.

Курені стояли поряд, і перший виявився житловим: три сінники на лапнику, у кутку мішки, під стіною складене на зиму лахміття.

Верхній мішок я розв’язала й вивернула на сінник. Сорочка. Ще сорочка. Штани з цупкого сукна. Куртка на баранячій підбивці, майже нова. Речі були чисті й складені рівно — так складають те, що купують раз на кілька років.

Чоботи стояли біля входу, парою, носками до стінки. Я взяла їх, і з правого щось випало в солому.

Присівши, я підняла знахідку.

Вухо. Дерев’яне, лаковане, завбільшки приблизно зі справжнє, з неприродно довгим загостреним кінчиком і кільцем для кріплення.

Такі продавали в Крайвені з лотків перед пропускним пунктом. Разом із «приблизними» картами ельфійських лісів, амулетами з наліпкою «перевірено» і листівками для тих, кого Завіса виплюнула назад. Я простояла там тоді чверть години й запам’ятала асортимент краще, ніж хотіла б.

Цікаво, як воно опинилося в чоботі посеред цього лісу. Від Крайвеня мене, схоже, занесло далекувато.

Я покрутила вухо в пальцях і завмерла. Від нього тягнуло магією. Тонко, на самій межі відчутного.

Сьогодні це вже були другі вуха, які привернули мою увагу. Я поклала знахідку в кишеню й вирішила, що розберуся з нею в теплі.

Одяг я віднесла за курінь, поклала на колоду й повернулася до вогнища. Позаду хруснуло гілля, зашурхотіла тканина, потім довго й вдумливо мовчали.

— Тиснуть? — запитала я в багаття.

— Ні.

Рей вийшов, застібаючи куртку. Куртка сіла добре, штани були трохи закороткі, але порівняно з дірявою мантією це вже вважалося розкішшю. Пожовану мантію я згорнула й запхала в рюкзак.

Він оглянув галявину, трьох у траві, мій рюкзак біля пенька.

— Як ти сюди потрапила?

— Через Завісу.

— Це я зрозумів.

— Ми збирали сивець уздовж узлісся. Найкращий кущ ріс за три кроки від неї. — Я знизала плечима. — Я обходила його ззаду. З-під нижніх гілок вискочив заєць, я відсахнулася, зачепилася п’ятою за корінь і впала спиною.

Рей помовчав.

— Заєць.

— Довгі вуха, сіра спина. Звичайний.

— Я всю дорогу перебирав, що з тобою могло статися. — Він потер потилицю. — Такого варіанта в мене не було.

Стукіт ми почули, коли вже збиралися йти. Глухий, знизу, з боку витоптаного п’ятачка за другим куренем. Там під шаром хвої лежала земляна ляда, притиснута колодою.

Рей скотив колоду. Я відкинула ляду.

Знизу на нас мружилися двоє.

Першим виліз молодий чоловік у міському пальті, яке пережило кращі дні десь у минулому житті. Він сів на край ями, віддихався й простягнув руку — спершу Реєві, потім мені.

— Едвін Твіллер. Дякую. Щиро.

Другою була дівчина років шістнадцяти. Вона стала на драбину, подивилася вгору й простягнула Реєві обидві руки, хоча до краю ями їй лишалося дві сходинки.

Рей витягнув її. Плащ на ній був із тонкого сукна, зшитий на місто, а не на ліс, і перебування в погребі не пішло йому на користь. Дівчина відкинула з обличчя волосся — світле, з кількома рожевими пасмами, — і з-під нього визирнули трохи загострені вуха. Отже, десь у родині були ельфи.

Вона стала на ноги, притисла долоні до грудей і подивилася вгору, на ялини.

— Дякую вам, — сказала вона кудись у гілля. — Я знала. Я просила, і ви почули.

Дівчина обернулася до Рея й оглянула його від чобіт до волосся.

— Ви прийшли, — повідомила вона йому. — Я просила прабатьків, як мене вчила бабуся, і предки послали вас.

Скоріше зайця, подумала я.

— Дякую, що врятували нас. — Вона усміхнулася Реєві. — Їх же було троє, а ви сам…

Обплутувала трьох чоловіків травою я. Але хай. Я подивилася на розбійників. Ті теж дивилися на Рея. Невдячні.

— Я Ольвіра Тенрі. Мені треба... — дівчина зам’ялася. — Відійти ненадовго.

— Ліворуч, за ялини, — я показала рукою. — Далеко не заходь.

— Вони випускали нас по черзі, — сказала вона тихіше. — Двічі на день. Це було принизливо.

Це я цілком могла собі уявити й без подробиць.

Щойно вона зникла за ялинами, Едвін підняв комір.

— Я з нею просидів лише добу. І я чудово розумію її предків. На їхньому місці я б теж послав будь-яке диво. Яке завгодно. Аби вона нарешті перестала звертатися.

Дівчина повернулася, повідомила, що вона донька купця, посварилася з батьком, вирішила жити самостійно, а дорогою натрапила на людей, які цю самостійність оцінили по-своєму.

— Мені просто не пощастило з дорогою, — сказала вона.

— З дорогою рідко щастить, — погодилась я.

Ольвіра сіла ближче до вогню, підібравши поділ. Едвін дивився в казанок.

Я підійшла до зв’язаних. Рей став за моїм плечем.

— Як потрапити до найближчого селища? І як воно називається?

Троє мовчали. Сивуватий заплющив очі, ніби задрімав. Бородатий дивився кудись повз мене.

— Мене схопили між Мершемом і Тірвеном, — відгукнувся Едвін від вогнища. — І вели недовго. Отже, десь поряд.

— Тоді підемо по стежці, — вирішила я. — Або вийдемо до села, або до міста. А ці нехай лежать.

— Ксандро. — Рей глянув на траву. — До ранку не долежать. Тут звірі.

— Можливо.

— І комахи під травою. Зима, звісно, але вони ж теплі.

Ольвіра, яка саме поправляла плащ, завмерла.

— Комахи? По них? Живих?.. — Вона зіщулилася. — Це огидно.

Бородатий підняв голову.

Було видно, як він уявляє. Спершу повільно, потім усе краще.

— Стривайте. А павуки?— Він смикнув плечем, намагаючись зазирнути собі під бік. — Тут же й павуки можуть бути?!

— Можуть, — погодилася я.

— Я боюся павуків. — Голос у нього піднявся на пів тону. — Розв’яжіть. Розв’яжіть мене. Я все розповім!

— Заткнися, — сказав сивуватий.
—Тірвен, десь година ходу звідси, я дорогу покажу! Вниз по стежці до струмка, потім праворуч! — Бородатий сіпнувся всім тілом, і трава на ньому скрипнула. — По мені щось повзе! Випустіть!