Розділ 33. Про ще одну спробу дістатись мети

Дирижабль із Солтхейвена летів майже добу. Я знаю це напевно, тому що встигла поспати, прокинутися, поспати ще раз, з'їсти все, що було на борту, і вивчити стелю каюти до останньої тріщини.

Нас із Ілларісом запхали в перший-ліпший рейс із поспіхом людей, які бояться, що ти знову десь загубишся. У Солтхейвені нас оглянули цілителі — швидко, діловито, з тим виразом, з яким лагодять зламаний інструмент, а не лікують поранених, — намазали, перев'язали, влили в мене щось гірке, після чого мій бік нарешті перестав нагадувати про своє існування із кожним вдихом. А потім, ледь переконавшись, що мы стоїмо на ногах, повели до причальної щогли з такою рішучістю, наче боялися, що варто залишити нас без нагляду на годину — і доведеться знову висилати загін у пустелю.

Шієлла з нами не полетіла.

— Свідчення, — пояснила вона коротко, коли ми прощалися біля трапа. — Хтось має розповісти варті, що саме відбувалося в тому таборі. А це я.

Капітан, який привів нас до міста і весь шлях дивився на мене так, наче я ходяча службова записка, пообіцяв, що посприяє, аби Шієллі видали місцеві документи. Вона кивнула. Я кивнула. Ілларіс сказав щось ввічливе. На цьому прощання й закінчилося — без обіймів, без сліз, без жодного з тих ритуалів, які люди зазвичай влаштовують при розлуці. Шієлла була не з тих, хто любить ритуали. Я, чесно кажучи, теж.

Бенедикт усю дорогу провисів у кутку каюти, сплівши собі павутину розкішних розмірів, сподіваючись дістатися нового джерела мух.

А тепер — знову Завіса. Тільки цього разу вона виглядала інакше.

Жодного туману. Жодного мерехтіння, від якого хочеться мружитися. Жодних балаганних яток із картами «таємних проходів» і брелоками у формі ельфійських вух. Замість усього цього — акуратний дерев'яний пропускний пункт, шлагбаум, двоє вартових у формі і черга. Справжня черга з людей, які тримали в руках папери.

— Завісу частково знято, — сказав Ілларіс, дивлячись на це видовище з обличчям людини, чий улюблений атракціон зачинили на ремонт. — Заради програми обміну. Тепер тут документи, реєстрація і печатки. Ніякої магії наміру. Ніякого азарту.

— Який жаль, — сказала я. — Я так чекала нагоди подумати про когось не того й вийти в озеро за двадцять миль звідси.

— Це було б видовищно.

— Це було б мокро.

Печатки, реєстрація і документи мали один маленький недолік: документів у мене не було. Жодних.

Але Завіса, печатки і черга — все це раптом перестало бути проблемою, щойно я побачила, хто стоїть по той бік шлагбаума.

Алвер.

Високий, у темному дорожньому одязі зі срібними застібками, з тим непроникним виразом, з яким він, підозрюю, зустрічав би й армію загарбників, і запрошення на чай — однаково спокійно. Він не махав. Він не поспішав. Він просто стояв і дивився, як ми наближаємося, і вартові біля пункту тримали спини так рівно, наче на них дивився не один ельф, а ціла Рада.

Коли ми підійшли, він обмінявся з вартовим кількома словами, той зазирнув у якийсь журнал, поставив десь печатку — і шлагбаум піднявся. Усе. Двісті років неприступності, людська завіса, ельфійська завіса, реєстрація і перевірка — і все це розчинилося перед одним поглядом мого діда.

— Зручно мати в родині посла, — пробурмотіла я.

— Надзвичайно, — погодився Алвер, не уточнюючи, що саме почув.

Я ступила за шлагбаум — і нарешті опинилася по той бік, куди так довго і так невдало намагалася потрапити.

Першим, кого я побачила, був Тарен.

Він сидів на траві трохи осторонь від пункту, обхопивши коліна, і дивився в небо з виразом людини, яка не зовсім розуміє, як вона тут опинилася і чи це не сон. Чорне волосся, різкі риси, темний одяг. Усе як завжди.

Майже все. На його зап'ясті не було браслета.

Там, де двадцять років — чи скільки він його носив — лежав важкий залізний рунний обруч, тепер світлішала смужка незасмаглої шкіри. Просто слід. Просто порожнє місце на руці.