Розділ 28(частина 2). Про балахони, невдалі рішення та місця, де краще не приземлятися.

Розрив проковтнув їх — як паща, як водоспад, як щось, для чого в жодній мові не вистачало слів. Багряне світло вдарило в очі, потім у нутрощі, потім у кожну клітину тіла, яке й так уже було не зовсім тілом. Дракон рикнув — коротко, здавлено, бо повітря видавилось із грудей, наче хтось стиснув їх у кулаці.

Секунда. Дві. Три.

Підлога.

Тверда, кам'яна, вкрита рунами, що світилися тьмяним бузковим сяйвом. Дракон приземлився на чотири лапи — важко, ковзаючи кігтями по гладкому каменю. Хвіст мазнув по стіні, залишивши борозну. Патриція стиснулася на шиї й клацнула пащею — рефлекторно, ні на кого конкретно, просто на знак протесту.

Поруч на підлозі лежали троє. Жінка з кинджалом — на боці, розпатлана, з виразом крайнього здивування, застиглим на обличчі. Вогневик — горілиць, непритомний. Шаман — калачиком, притискаючи до грудей руки.

Кімната була великою. Висока стеля — дуже висока, аркою, із каменю, чорного й полірованого до дзеркального блиску. Руни на підлозі пульсували, повільно згасаючи, наче механізм, що виконав свою роботу й зупинявся.

Магія тут була іншою.

Рей відчув це миттєво — і дракон відчув. Густою. Важкою. Вона лежала на шкірі — на лусці — як мокра ковдра. Тиснула. Давила. Обволікала, липла, лізла в кожну щілину. Драконячі канали, звиклі до чистих, прозорих потоків Естерону, стиснулися від цього дотику, як від контакту з чимось брудним.

У носі засвербіло.

Дракон фиркнув, мотнувши головою. Патриція ледь втрималась, вхопившись пагоном за шип на загривку. Свербіж не минав — ця в'язка, чужорідна магія залізла в ніздрі й оселилася там із комфортом мешканця, який не збирався виїжджати.

Двері.

Вони відчинилися — важкі, залізні, з орнаментом, який Рей не встиг роздивитися, — і в кімнату увійшли люди.

Спершу — чоловіки. Четверо, у темному обладунку, з кривими шаблями, на яких грали відблиски рун. Широкоплечі, мовчазні, з рухами, що видавали роки муштри. Вони розійшлися по боках, перекриваючи виходи, і завмерли.

За ними — дві жінки.

Перша — висока, з каштановим, злегка хвилястим волоссям і чорними очима, в яких горіло щось таке, від чого дракон інстинктивно опустив голову. Не від страху. Від упізнання. Ці риси обличчя — скули, лінія щелепи, нахил голови — він їх вже бачив. На іншому обличчі, м'якшому, із зеленими очима замість чорних. Але — тому самому. Поруч із нею стояла дівчина, молодша, з довгим гладким чорним волоссям і такими ж чорними очима. Вона дивилася на дракона з виразом людини, яка бачила у житті багато дивних речей, але щойно поповнила колекцію.

І ельф.

Рей упізнав його відразу — не конкретного ельфа, а вигляд. Тонкі риси, світле волосся, характерний розріз очей. Ельф був одягнений у чорне — довгий сюртук, штани, чоботи. І — Рей помітив це бічним зором — на його зап'ясті поблискував широкий браслет. Залізний, важкий.

Жінка з кинджалом на підлозі заворушилася. Простогнала щось, спробувала піднятися на лікоть. Старша — та, каштанова, з чорними очима — кинула коротку фразу. Мовою, якої Рей не розумів. Різкі приголосні, короткі голосні, інтонація наказу.

Чоловіки рушили.

Рей ледь встиг зрозуміти, що відбувається. Вогневика перевернули, зав'язали руки за спиною і надягли на зап'ястя широкий браслет — один рух, менше за секунду. Шаман навіть не пручався — його просто підняли й одягнули такий самий. Жінка з кинджалом спробувала — спробувала відбитися, метнулася вбік, перехопила кинджал — і один із чоловіків перехопив її руку, вивернув, забрав зброю. Другий замкнув браслет. Жінка зашипіла — люто, як загнана кішка — і щось вигукнула, дивлячись прямо на каштанову.

Каштанова відповіла. Два слова. Спокійно, майже лінно.

Жінку з кинджалом відтягли до стіни разом з рештою.

Рей ледь помітив увесь цей бій. Технічно він його бачив. Фізично — очі дракона фіксували рух. Але розум — і драконячий, і людський — був прикутий до іншого.

До двох жінок і ельфа.

Тому що каштанова була Ксандрою. Ні — каштанова була тим, ким Ксандра стане через двадцять років, якщо підфарбувати очі в чорний. Ті самі скули. Та сама лінія підборіддя. Те саме ледь помітне піднімання правого кутика губ, коли ситуація розвивається за її сценарієм. І ельф поруч із нею, який дивився на Рея — ні, зараз Рей зрозумів точніше — не на Рея, а на Патрицію, що стирчала на його шиї, обкрутивши її пагонами так щільно, наче намагалася задушити, — цей ельф мав зелені очі. Ксандрині очі.

Родичі. Сім'я. Мати, батько, сестра. Тут.

Каштанова тримала в руці чорну кулю — непрозору, димчасту, з якої повільно сочилося щось, від чого повітря навколо тяжчало. Вона дивилася на дракона з тією прицільною підозрою, з якою оцінюють небезпеку перед тим, як вирішити, чи варта вона зусиль.

Щось сказала. Повільно, чітко, звертаючись до нього.

Рей не зрозумів жодного слова. Дракон — теж.

Ельф відірвав погляд від Патриції і щось промовив каштановій — тією самою мовою, коротко, з інтонацією пояснення. Його рука злегка піднялася в жесті, що означав приблизно «зачекай».

У носі свербіло. Неймовірно, нестерпно, катастрофічно.

В'язка чужа магія набилась у драконячі ніздрі, осіла на мембранах, дратувала кожен рецептор. Дракон затримав подих. Рей затримав подих. Патриція затримала пагони.

Дракон чхнув.

Потужно. З розмахом. З тією ж мірою делікатності, з якою підходив до всього в житті — тобто без жодної. Голова рвонула вперед, із ніздрів вилетіла хмара крижаних кристалів і інею, а звук луною відбився від полірованих стін і високої стелі.

Каштанова серед цього хаосу прийняла рішення за частку секунди.

Чорна куля полетіла дракону в морду — прицільно, сильно, з тією впевненістю, яка приходить лише з роками практики. Куля влучила між очима, розбилася хмарою темного диму, і — темрява.

Рей ще встиг побачити — крізь серпанок, що затягував свідомість, — як ельф прикладає долоню до чола. Почув його голос — коротку фразу, в якій не потрібен був переклад, щоб зрозуміти зміст: «Навіщо?»