РОЗДІЛ 3 – Шаманська хижка.

Вони йшли лісовою стежкою вже хвилин десять. Спочатку Рита йшла мовчки, з цікавістю спостерігаючи за своїм супутником, тішило те, що скоро можна буде поїсти, а також виспатися хоч кілька годин на справжньому ліжку. Як виявляється мало потрібно людині для щастя. Згорнувшись в клубочок біля дерева, на голій, твердій землі, не особливо відпочиниш. Особливо тоді коли весь час прислухаєшся, що робиться навколо тебе.

Невідомість майбутнього трохи ще турбувала, десь у глибині душі осідаючи неприємним осадом. Так зараз з’явилися нові перспективи, вже не так страшно, а поряд цілком жива, розумна людина, але нерозуміння того що сталося давило, та й до дому хотілося.

Все ж люди дивні створіння.

Коли ти зовсім один у невідомому тобі місці, поступово накриваєш паніка, а от коли біля тебе знаходиться хтось поруч... і цей хтось досить сильний, розумний і головне орієнтується в просторі, на душі стає набагато спокійніше. Рита посміхнулася, міркуючи про те, як може швидко помінятись світогляд у людини. Раніше вона не була б рада компанії. Вона була одинаком, любила тишу та спокій, нових людей дуже тяжко допускала до ближнього коло. Іронія долі, не минуло ще повної доби, а пріоритети змінилися. Товариству Аерона вона щиро раділа, таке сусідство з ніби незнайомою людиною заспокоювало, відволікало і народжувало якусь впевненість у майбутньому.

Турбувало нерозуміння, де вона опинилася, як вона тут опинилася, а ще на язиці крутилось багато питань, які хоч не хоч та й починали вириватися з дівчини. Ось тільки Аерон виявився суворим як скеля, попросивши поки вони, йдуть по заповідній стежці, поводитися тихо, не порушуючи спокою лісу, тим більше йти їм було недалеко.

Рита пихкала, завзято намагалася не порушувати прохання чоловіка. От тільки як тут йти мовчки, коли в тобі вирують емоції від пережитого, коли стільки запитань, на які хочеться отримати відповіді? От хоч би «заповідна стежка», а насправді що це? Як по Риті, стежка як стежка, мила, затишна, ще мальовнича, вона акуратно веде вглиб лісу, з боків густа рослинність, начебто нічого особливого. Щоправда, тут якось незвичайно тихо, взагалі ознак життя немає, якось це зовсім не правильно. Адже не буває так в лісі? Навіть вона людина, що переважно мешкала в місті знаходила неприродність у тиші на лісовій стежці, ні тобі шерехів, співів птахів... У її розумінні, ось така тиша завжди супроводжує небезпеку, і це почало напружувати.

Занурена в думки, дівчина не помітила, що її супутник різко пригальмував і вона влетіла прямо в його спину. Так би, мабуть і плюхнулася назад, та Аерон швидко зорієнтувався, миттєво розвернувся, підхопивши її, не давши впасти.

– Що трапилося? Чому ти зупинився? – промовила Рита, потираючи долонею забите чоло, м'язи на спині її супроводжуючого виявилися на диво твердими.

– Ми прийшли, зараз лісовий господар двері відчинить до хижки, – посміхнувся Аерон.

– Що правда? – Рита вигнулась, щоб подивитися за спину шамана. Дуже цікаво було, який там, за цією могутньою спиною чоловіка, лісовий господар знаходиться, як він виглядає та як двері відчинятиме. Як взагалі ці двері виглядають? Як діра в просторі?

– Що дитя мале, – засміявся Аерон, розвертаючись і перетягуючи дівчину на перед, ставлячи її прямо перед собою. – Дивись.

Так, тут справді було на що подивитися. Попереду їх спочатку ніби нічого не відбувалося, йде собі стежка, та кінця краю їй немає. А потім полотно світу брижами подалося, Рита моргнула, переконуючись, що це не марево, не обман зору. Навіть руки свербіли простягти її та помацати простір.  Ось зеленуватий туман з'явився, затягуючи все попереду, а коли розвіявся... Немає більше попереду стежки, зате крок зроби, потрапиш на невелику галявину, яка яскраво освітлюється сонячним промінням.

– А як? – Розвернулася Рита до шамана, заразом зазираючи назад, а там так і залишалася, вже звична стежка якою вони йшли сюди. Дівчина перевела збентежений погляд на очі Аерона, де можна було побачити смішинки.

– Ходімо, – Аерон, узяв Риту під руку, впевненим кроком переступаючи невидиму межу, що зв'язує лісову стежку з галявою.

Варто їм було опинитися на галявині, як лісова стежка за ними зімкнулась в маленьку крапку, поступово зникаючи, просто розтанула у повітрі, немов і не існувало її. Рита не могла позбутися шоку від того, що відбувається зовсім поруч з нею. Дива! Навіть рукою в повітрі поводила, дуже хотілося переконатися, що там насправді нічого немає.

– Аероне, скажи це нормально, що ось так змінюється, навіть не знаю, як сказати, – зам'ялася дівчина, намагаючись сформулювати питання в голові. – Реальність? Був ліс, варто було зробити крок, все, немає його, зате є галявина, а вся ця лісова братія трохи далі?

Рита зупинилася, озираючись на всі боки. Тут був божественний аромат польових квітів, трохи далі метрів за тридцять від них виднівся невеликий дерев'яний будиночок, захований за кущами та гілками дерев. Спершу вона його навіть не помітила.

– Як же добре, – Рита із задоволенням потяглася, вбираючи в себе тепло сонячних променів, та атмосферу цього місця.

Це місце насправді здавалося особливим. На відміну від стежки, тут вирувало життя. Навколо щебетали птахи, шкіру гладив легкий потік прохолодного повітря, навіть різна кольорові метелики літали.

– Для таких людей, як ти і я цілком нормально, – сказав чоловік, спираючись на довгу палицю, де тільки-но встиг підібрати. Зараз він явно милувався дівчиною, у волоссі якої поблискували промінчики сонця, що викликало усмішку на його обличчі.