Глава 26

Я завжди вважала, що дах на терасі Жоржа ніколи не впаде на мене. Але тепер скляний купол розбивається, і осколки летять на мене, засипають, хоронять. Кожна хвилина наближає до мене Жоржа, і тоді все налагодиться. Ось він під'їжджає до своїх воріт, ось впізнає, що мене немає, їде за мною, ось нарешті відкриває двері давно спорожнілого будинку. Я затримую дихання і слухаю: раптом він уже приїхав. Смішно – місяць тому я так само прислухалася до машини, знаючи, що на задньому сидінні хтось є, а кілька годин тому на терасі рахувала хвилини, коли ж я можу бігти у сукні чужого кольору. Тільки, можливо, тепер Жорж вирішить не їхати за мною.

– Я квітка в його букеті, – шепочу я, – звісно, він повернеться за мною.

Але це дурість. Я знову підставила Жоржа. Такка все казала, що я нерозумна, і виявилася права. Ідіотка з планами про втечу, яка не помічає нічого навколо. І Жорж прав. Він побачив у мені гниль ще до того, як я згрішила, і намагався врятувати мене. День за днем ​​він не лишав надії, а я все відкидала його допомогу. Все думала, що знаю краще.

Він говорив колись, що можна потерти будь-якого злодія, і десь знайдеться хороша людина. Тільки не залишилося в мені нічого, скільки не три. Тепер я бачу, що Жорж намагався зробити, але занадто пізно. Навколо смердить гниллю. Я оглядаю ноги: можливо, забруднилася, поки я бігла. Вони чисті. Коли входить Жорж, то в моїй дурній голові блищить, нарешті, напрочуд слушна думка – це ж я згнила. Я хочу розповісти йому, але мовчу. Хіба це непомітно?

Він не засуджує, лише розпитує про те, чого я сама не знаю, а потім веде на вулицю. Я кашляю, і Жорж такий здивований, але потім я й сама дивуюсь, коли розумію: це тепер у мене сміх такий. Оце вибрав час вибиратися назовні.

Він зітхає і повертається у дім, а я сиджу на ганку, простому, без доглянутих горщиків з квітами, без рожевих подушок, які так не підходять канарковим кріслам. Лягаю поперек вузьких сходинок і дивлюся на небо. Мій останній сміх жахливий, сиплий зовсім, а ось мої останні зірки такі ж дивовижні. В руці у мене флакон. Я й не помітила, що взяла його з собою. Смішно, виявляється, тіло знає краще, що мені потрібно робити. Це правильно. Жорж не зміг мене перевиховати, як би не намагався. Він зробив все, що міг, і не мені його звинувачувати. Тепер у нього один лише вихід – позбутися від мене, але змушувати його це зробити – ось вже вершина егоїзму.

Мені хочеться повернутися у дім Жоржа ще раз. Похвалити Німфею, достукатися до Сцилли, повторити Такке ще раз, як вона не права. Сказати Айстрі, що не звинувачую її, вона просто показала, хто я насправді. Шкода, що цього останнього разу не буде. Скоро Жорж повернеться, і йому доведеться вирішувати. Абсолютно неетично змушувати його робити це, коли я сама можу.

За два кроки від мене стоїть машина Жоржа і світиться всередині червоним – там ключі, які відвезуть мене звідси. Я мотаю головою, щоб не думати про це. Це не мої думки, це Такка могла так вчинити навіть після спроби когось вбити. А потім кажу собі – неправда, це не Такка, не можна валити на неї всі погані думки. Це підла, гнила сутність моя, та, яка годину тому давила горло Майї, це вона знову прокидається. Запах гнилі стає зовсім неможливим, не полежати спокійно.

«Соня чекає, і її кішка теж», говорить Такка. Я навіть не дивуюся, звідки вона знає справжнє ім'я Сцилли, і просто повторюю:

– І кішка теж.

Я згнила, ніщо не виправить мене, і Сцилла все ще чекає допомогу. Але кішка її придумана, як Майя придумала з цим флаконом, як я уявляла себе героїнею, як… Щось зовсім неправильно. Я кручу думку ще кілька разів і нарешті знаходжу головне – Майя подарувала мені воду, а не отруту. Що ж тепер мені робити? І Жорж нічого не знає. Знову такий дисонанс – все логічно, але зовсім не вірно. Я відкриваю очі, ніби так легше шукати правильну відповідь. Жорж недарма мене тут лишив саму з флаконом. Але ж не треба винувати його в тому, на що я сама готова. Результат буде той самий, чого ж я дихати не можу? Я ще раз розкладаю факти. Я готова випити отруту, і Жорж лишив мене на ганку з підгнилими сходинками, такими ж, як я. Він лишив мене саму, щоб…

Ось і головне: Жорж лишив мене.

Лишив мене саму, хоча місяцями клявся, що завжди буде поруч. Сидить у комірці тій і чекає, коли вже я вип’ю отруту. Пішов і не сказав наостанок нічого.

– Ти маєш взяти відповідальність за свій вчинок, Замія.

Або:

– Серце моє крається, що я не зміг тобі допомогти.

Або:

– Шкода, що ти виявилася психопаткою, Замія.

Жодного слова – ні підтримки, ні розчарування. Для чого витрачати на тебе слова, Замія? Цього разу сміх у мене виходить краще. Не знайшов Жорж дружніх обіймів, не посидів поряд хвилину, стискаючи руки, щоб підбадьорити. Хоча все розумів, коли бачив подарунок Майї у мене в руках.

Позаду темніють двері, там Жорж знайде заміну флакону. А попереду у машині жевріє вогник. Виявляється, немає різниці, за що чіплятися. Я встаю, спираючись на перила. Занадто геть не треба. Я стискаю непотрібний флакон, червоний вогник світить ще яскравіше.