Глава 21

Я приїжджаю до «Уламку», перевіряю, чи на місці персонал або хтось знову не прийшов на роботу – безвідповідальність у людей в крові. Заходжу на кухню, зупиняюся біля бару, нагадую охороні не пускати Клару. І виходжу нарешті ближче до неба.

Тераса пустує без Клари. Я вдихаю, рахую до п'яти і видихаю. Потім ще раз, знову і знову. Дихаю я правильно, але полегшення від цього ніякого. Десь всередині танцює Канна. І робить щось огидне, як належить асоціальній особистості. Я не заходжу до залу, щоб спостерігати за нею, і причини у мене дві. По-перше, камери все запишуть. А, головне, немає того хвилювання, яке було з іншими. Чи можу я помилятися з діагнозом? І тут же відмахуюсь від сумнівів: не можна покладатися на відчуття, коли мова йде про іншу людину.

Записуй факти, малюй діаграму, роби висновки – ось і все, що потрібно. Канна має зберігати секрет, який треба дізнатися. Кожна з них оберігає свою ознаку соціопатії. Перші два рази я сподівався, що не знайду ніяких таємниць. Виявилося все просто: якщо їх немає, значить, я погано шукаю.

Можливо, тепер так і буде: з кожною новою квіткою азарт буде меншати, а спостереження, вибір нового імені, терапія – все це перетвориться на рутину. А, можливо, найпростіше пояснення, чому не хочеться дивитися на Канну, і є вірне: я хочу повернутися додому, де мене чекають.

Де чекає Замія. Подумати тільки, ми працювали над її поведінкою місяцями без особливих успіхів, поки мене не осінило. Одразу я чую, як коротко гмикає мама, і в цьому звуці стільки скепсису: ніяка це не догадка, а кропітка робота і прагнення випробувати нові методи навіть тоді, коли очікуєш невдачі.

У будь-якому випадку, зміни вражають. Замія показує недоладні рисочки за своїм ліжком, які шкребла, наче якась полонянка. Не встигаю я засмутитися, як вона просить мого дозволу перефарбувати стіни. Коли я чую, який колір вона вибирає, коли бачу щастя від правильного вчинку, коли її майбутнє нарешті світлішає, ці моменти назавжди залишаться зі мною. Я одразу ділюся цим з Айстрою, а вона застерігає мене від передчасної радості. Я кружляю її на терасі, дерев'яна підлога ковзає під ногами від недавнього дощу – все так прекрасно.

– В тобі говорить скепсис, Айстра. Мама б зраділа.

Вона посміхається у відповідь, а потім каже:

– Я хочу поїхати у місто на день, подивитися, як там. І коли повернуся, ми обговоримо, коли мені краще туди повернутися.

Мені не подобається ця ідея: я стільки разів уявляв, як Айстра вийде за ворота, з фіолетовою стрічкою у волоссі, з правильними думками в голові. Вийде, щоб вже не повернутися. Це егоїстично, я знаю, тому погоджуюся дати їй машину і виїхати на день. Так для неї буде краще, а моя основна задача – закінчити трансформацію і полегшити повернення до соціуму. Айстра їде на моїй машині, я залишаюся з квітами і радію: колись вона лежала на задньому сидінні, а тепер сидить за кермом.

Замія тепер сама перечитує сторінки своїх жахливих вчинків, мені навіть не потрібно її вмовляти. Переживає вона так сильно, і я хочу сказати їй, що все в порядку, вона не може картати себе за кожну провину. Тільки не можна: коли ти ведеш людей за собою, важливо бути послідовним і передбачуваним, так їм легше в тебе повірити.

Решта квітів переграють. Сцилла привертає до себе увагу голодуванням і мовчанням, Такка – порізаною ногою. Вони заздрять одужанню Заміі, заздрять моїй радості, коли я дивлюся на неї. Так егоїстично з їх боку. З ними варто спробувати такий самий метод, що і з Замією: почати з моїх записів в папці, потім перейти до відео. Я зітхаю, бо Сциллі майже нічого показати, я тоді ще не додумався робити щоденні копії з камер «Уламку».

Сумніваюся тільки, що Такка сприйме цей метод. Як побачити результат, якщо ні її словам, ні жестам вірити не можна? Я відганяю картинку, де хлопчик чекає біля вікна свою маму. Вона маніпулює набагато краще Заміі: пройшло вісім днів з того ранку, як я розкрив обман Такки і дізнався, що дитина придумана, але все одно моя перша інтенція – поїхати і допомогти йому. Такка відмінно плете павутину, тут би не задихнутися в ній.

Якась дівчина підходить до мене з дурним питанням, і чомусь я плутаю її з Кларою, хоча між ними різниця у років сорок. Я відповідаю, що справи у мене відмінно, і це правда – папка Канни все товщає, а квіти радують, хто більше, хто менше. Вона не відстає і намагається залучити до розмови пласкими жартами. Я відповідаю коротко, бо все ще сподіваюся подумати про нову методику виховання, і вона відвертається до тих, хто веселіше. Далеко їй йти не потрібно: поруч Яків вмовляє когось занадто розрядженого і недостатньо популярного:

– Послухай, чим тобі не подобається ідея смертельної хвороби? Твій новий альбом поб'є всі рекорди, а потім ти вилікуєшся. Лікаря знайти нескладно; питання тільки в сумі, яку ми йому віддячимо.

– Невже ти більше нічого не можеш придумати? – обурюється хлопець. – І взагалі, мій альбом відмінний, нащо такий безглуздий піар?

Чергова маніпуляція від Якова. Брехня, на кожному кроці брехня і безсовісне ставлення до людей. Масштаби лякають, а я нічого не можу з цим зробити. Батько казав, що допомогти навіть одній людині – це вже велика справа, але він би погодився тепер зі мною: треба негайно щось змінювати.

Я часто думаю про майбутнє. З таким темпом, як зараз, через п'ятдесят років я допоможу сотні, не більше. Сто людей – це набагато краще, ніж жодної, але, коли ти хочеш більшого і знаєш, що можеш, такі цифри не влаштовують. Все, що мені треба – лише придумати, як прискорити процес. Я посміхаюся: дійсно, залишилися самі дрібниці.