Глава 16

Прокидаюся я в чудовому настрої вже третій ранок поспіль. Мій новий метод працює. Потроху Замія крокує свої перші метри правильною дорогою, які скоро перетворяться на перший кілометр. Ми збираємося за столом, Замія така бліда, з колами під очима – певно, знову не спала всю ніч. Це радує, вона явно думає про записи в моїй папці, сумнівається у собі і намагається виповзти з кокона. Я дам їй ще кілька днів, а потім знову підштовхну в потрібну сторону.

– Жорж, соціопатія спадкова? – раптово запитує Такка.

– Психопатами народжуються, соціопатами стають. Психопатія – вроджена аномалія мозку, але не існує ніяких доказів, що вона дістається від батьків. Ergo, ти можеш не переживати за гени, які можеш передати дитині. Соціопатія – інша справа, як я вже розповідав. Це ми виховуємо соціопатів, їх характер і поведінка – це наша відповідальність. Але не переживай, ти скоро зцілишся і навчиш своїх дітей тільки хорошого. А будеш сумніватися, завжди можеш порадитися зі мною.

– А якщо вже є дитина?

– Ти надто молода, щоб мати дитину.

Я одразу шкодую про свої слова, немає в мене права так говорити. У кожного своя ситуація, а з вихованням, яке вона отримала, рання дитина – закономірна річ. Вона не відповідає на образливі слова, лише запитує через хвилину:

– Скажи, які пропорції соціопатів між дівчатами і хлопчиками? Порівну?

– Дівчатка набагато рідше мають ознаки соціопатії, у хлопчиків ймовірність значно вище, так що...

Зітхання, яке Такка старанно ховає, збиває думки і не залишає місця сумнівам. Я намагаюся говорити спокійно, але речення не складаються. Айстра рятує мене і відволікає увагу квітів на нове завдання, а я з ганьбою тікаю до своєї спальні, хоча більше всього хочу посадити Такку в машину і повернути додому. Там хлопчик день за днем стоїть на терасі або визирає у вікно, якщо вони живуть у невеликій квартирі і не можуть дозволити собі будинок. Я бачу сльози, нечесане волосся, зім'ятий одяг – і надію, що мама ось-ось з'явиться.

Тільки вона не з'явиться, поки я не випущу її.

Дихання збивається. Кожен вдих виходить рваним, і я змушую себе повільно рахувати до п’яти, а вже потім видихати. Я допомагаю цій дитині: Такка кружляла в «Уламку», розмальовувала чужі картини, їхала дощовими ночами бозна куди і поверталася додому на світанку. Я забрав матір цієї дитини, але скоро поверну її зовсім іншою – з відродженою совістю і розвиненою емпатією. Все лише на краще.

Айстра шкребеться в двері і нагадує, що потрібно їхати на роботу. Я і забув зовсім, потонув в переживаннях за хлопчика Такки. Хмари потроху заполоняють небо, і я їду до «Уламку» в набагато кращому стані, ніж кілька годин тому. У клубі чекають нові люди, яким потрібна моя допомога, і, вкрай дивно, там приходять чудові ідеї.

Звичний шум, розмови, Яків, який сміється над черговим даруванням – все це не заспокоює. Я й досі думаю про дитину Такки. Чи одійшов він від вікна і вже не чекає маму? Чи відсуває їжу, а потім запихає її жадібно, хоч зовсім не голодний, але бабуся пообіцяла, що мама повернеться, якщо він буде їсти, вчити уроки і грати з друзями. Стільки ймовірних ситуацій, яких я не бачу. Клара підходить до мене і в четвертий раз питає, чи все у мене в порядку. Розповісти про дитину я, звісно, не можу, тому вивалюю їй купу дитячих спогадів. Вона киває, посміхається, розпитує дрібниці, які я забув, але тепер витрушую з пам'яті. «Посилаєш імпульс своєму гіпокампу», – сказала б мама.

Клара не йде, хоча, впевнений, розповіді Якова куди цікавіше моїх дитячих переживань. Я ледь стримуюся, щоб не обійняти її, і розповідаю чергову історію:

– Мама казала, що я частинка змитого міста, адже пахну солоним вітром, а в очах моїх хлюпає море. Нитка ця надірвалася, коли вона пропала. А зі смертю батька і зовсім порвалася, не пов'язати назад. Я переживав – виходить, я вже не син моря та свободи?

Однак Клара не сміється.

– Жорж, вона ж не пропала. Автомобільна аварія, нічого загадкового. Дивно, що ти водиш без проблем.

Обійняти її більше не хочеться. Ця брехня без явної вигоди – ознака соціопатії. Клара не може бути соціопатом, вона не може так зі мною поступати. Я засовую історію про непосаджений вчасно квітник назад до гіпокампу і кажу:

– Нічого дивного, тому що ти це придумала. Її вивезли в інше місто. Хто б відмовився від геніального вченого.

– Я розумію, так простіше. Придумувати історії, чекати її на день народження або в дощовий день. І коли вона прийде під зливою, все дощі здаватимуться кращим явищем природи.

Я згадую сонячний день, коли батько парився в сірому костюмі. «Він повинен бути чорним, але ми ж знаємо, який колір насправді траурний». Це добре пояснює, чому я вважаю сонячні дні сірими. Якби було правдою.

– Тому потрібно прощатися, Жорж. Як би важко не було, варто прощатися.

Я ввічливо посміхаюся і йду до залу. Не думаю, що «Уламок» доречне місце для Клари. Напевно, у неї повно інших турбот, а клуб тільки час забирає. Після роботи я говорю охороні, що Клару не варто відволікати від важливих справ і пускати сюди, а сам вперше їду не додому: казав же, що на терасі приходять чудові ідеї. Нехай навіть часом їх знаходиш в безглуздих, дурних словах тих, кого вважав другом.

Я роками намагався викорінити в собі скептицизм – вбивцю надій, як називав його батько, а мама закатувала очі від пафосу й повторювала: