Глава 5

Ніч провальної втечі – чергове підтвердження моєї дурості. Чому я не подумала про те, що Жорж поставив сигналізацію на весь двір, незрозуміло. Легше було повірити, що він поскупився на охорону, понадіявся на замки та ланцюги. Я настільки вірила у свій безглуздий план, що не продумала дрібниці.

Ранок смішить мене, показує, що доброго ставлення тепер я можу очікувати лише від Жоржа – ось хто простить усі гріхи. Поведінка Сцилли анітрохи не змінюється, вона байдужа до всього, крім вікон. Я розумію її, адже теж бачу там шматок нашого вкраденого неба. Німфея застигла у німому жаху – Жоржу має сподобатись такий вислів, адже він любить заїжджені фрази і пафосні порівняння.

Айстра лише стискає губи ще більше і, мені здається, що ось-ось знайде ремінь і покарає неслухняну ученицю. Раніше я бачила в ній чудову актрису, тільки, виявляється, не обов’язково добре грати, якщо віриш у щось. І вона вірила – чи то в Жоржа, чи то в його божевільні слова. Тепер мене дратує в ній все те, чого я раніше не розуміла або над чим сміялася. Звичка розгладжувати неіснуючі складки, старанно заплетене волосся. Кожен її крок і той бісить. Вона протирає стіл від кожної краплі, протирає посуд, протирає вирізаних оленів на шафі, і я все чекаю, коли щось не витримає і зітреться до діри. Вона поправляє подушки, щось витрушує, шкребе, відтирає цілими днями, і я виснажуюсь вже від того, що дивлюся на неї. А ось її втома обходить, мабуть, Айстра надихається прибиранням так, як Жорж заряджається дощем. Я, як нормальна людина, відновлююся сном, скляною терасою «Уламку», зустрічами зі старими друзями і знайомствами з новими. Жорж забрав майже все з цього списку, але спати я все ще можу і не пропускаю жодної хвилини: чим більше часу пройде, тим ближче порятунок.

Айстра та Німфея готують сніданок, а Сцилла і Жорж накривають на стіл. Я не розумію, нащо морочитися так тричі на день, якщо можна залишатися на кухні, але він вважає важливим сидіти за великим столом у вітальні. Кімната виглядає милим житлом старої жінки з цими вишитими подушечками, статуетками, різьбленням по дереву. Тільки все це брехня, ці серветочки, підібрані в тон. Немає тут милої старої жіночки, тут взагалі нікого милого немає. Ставлю на те, що будинок дістався Жоржу від батьків. Легко уявити, як мати кличе його снідати, вони сідають за цей стіл, і між вівсянкою і какао батько розповідає важливі речі – що таке гідне життя, як допомагати ближнім, як покращити світ довкола. Мати киває і додає щось про правильні вчинки, і маленький Жорж, перемазаний варенням, уважно слухає і виростає в дорослого Жоржа, який краде дівчат.

Я єдина, хто не допомагає зі сніданком. Після моїх вражаючих спроб втекти Жорж замикає замок і на зап’ястях. Я сперечаюсь сама з собою: чи одразу він приготував набір для ніг і рук, і принюхуюсь, чи немає запаху свіжої фарби на малих ланцюгах. Вони пахнуть лише несвободою, і я шиплю, коли він заходить з тарілками:

– Стільки фальші в нашому рятівникові.

Він стоїть з дурними тарілками і хмуриться.

– Кайдани пофарбовані давно! Ти бачиш майбутнє чи одразу приготував повний комплект? З самого початку вирішив, що мені знадобляться додаткові ланцюги, так? Ти сам винен в моїх втечах. Хто я така, щоб сперечатися з долею.

Жорж розставляє тарілки, повертає на місце склянку, яку я відсунула від себе, і тільки потім відповідає:

– Це була твоя втеча, твій вибір, і ти зобов’язана взяти на себе відповідальність за неї. І так, мені доводиться готувати все заздалегідь, а то зараз ти би дихала фарбою, приємного в цьому мало.

– У цьому домі з приємного лише ворота, та й ті закриті.

Він виглядає ображеним і ніби збирається перерахувати всі приємні тут речі, але лише зітхає і йде на кухню, а я кричу слідом:

– Може, і нашийник є? Винось все одразу, що ти соромишся.

Перелякана Сцилла застигла з блюдом, на якому занадто акуратно викладені фрукти, і не наважується підійти, поки я не говорю:

– Якщо я нападу на когось, то точно не на тебе.

Вона ставить тарілку на самий край і йде на кухню, звідки долітають слова Німфеї:

– Я намагаюся вчити її, але нічого не виходить, Замія лише грубить у відповідь. А тепер ще й втекти намагалася.

– Наберися терпіння, – радить Жорж, – ти не можеш провести її до світла за кілька тижнів, ніхто не може.

Вона заспокоюється, замовкає, а я дивуюся її легковірності: так безтурботно вірити порожнім обіцянкам. Айстра втішає Німфею, обіймає її за плечі. Я сиджу зовсім поруч і все чую, але це нікого не хвилює. Відкритість, чесність, порядність – слова, які Жорж повинен написати на вході. Але краще їх побачити на його могилі.

Усі сідають. Німфея міняється з Айстрою місцями і пересідає подалі від мене. Жорж говорить про прощення і дивиться на Німфею. Вона витримує кілька хвилин, а потім опускає голову і не піднімає, доки він не дочитує лекцію. Я перебираю кільця кайданів на руках, щоб відволіктися: так хочеться посміхнутися, але не можна, бо мені нотації дістануться вдвічі довші. Іноді мені здається, що йому все одно, кого повчати. Коли він нарешті замовкає, Айстра каже:

– Жорж, пора щось робити, ти вп’яте будеш ставити скло.

Я приголомшливо дивлюся на Айстру. Ніхто не стане лізти через вікно двічі, знаючи про сигналізацію. Значить, кожна з них… Німфея, нарешті, піднімає голову і питає:

– І ти теж, Айстра?

Вона дивиться на Німфею, як на нерозумну дитину.

– Звісно. Ти ж не думаєш, що мій шлях був легким.

Чотири вибитих скла! І після цього Айстра незадоволена моєю поведінкою, а Німфея не хоче сидіти поруч. Я стискаю кільця кайданів і думаю, що краще б стиснути їх навколо їхніх ший. Жорж посміхається, розповідає про все, що завгодно, крім мого покарання за втечу, і це повертає мене до реальності, залишаючи від фантазій нудоту: але ж до яких думок доводить несвобода.

Не знаю, що дощ прошепотів Жоржу, але після втечі він селить мене зі Сциллою замість Німфеї. Я, звісно, обурююся, тільки він ігнорує моє невдоволення і нагадує, як важливо створювати міцні відносини з людьми.