Глава 2

Диван жахливий. По-перше, він помаранчевого кольору, на який у мене алергія. Слова «алергія» і «помаранчевий» в одному реченні викликають неприємні спогади, і, розгубившись, я сповзаю до подушок. Ось і друга причина його мерзенності: диван полонить. Найкраще місце, щоб розвалитися з келихом вина, обійматися і розмовляти до світанку; найгірше, якщо треба спостерігати за ворогами. Добре, що кайдани заважають мені забратися на нього з ногами, розслабитися і забути про все.

Я сідаю на самий край, щоб стежити за терасою. Жорж стоїть ліворуч, і видно лише його руки. Я нахиляюся вперед, але його обличчя все-одно не бачу, мені дістається тільки клаптик фіолетової сукні Айстри. Нарешті вони зсуваються правіше. Айстра сміється і дивиться на Жоржа так, немов він найближчий друг, якому подзвониш серед ночі, якщо раптом сумно. І, якщо весело, теж подзвониш. Тільки це гра, інакше бути не може. Не розумію, чому Яків не помітив її талант. Ось тобі і кращий піарник міста. Айстра розглядає Жоржа, торкається його плеча, змахуючи пилинку, помітну тільки їй. Мабуть, так вона обирає кут, куди краще бити. Я не розумію, чому вона досі зволікає і вигадує складні плани, коли є десятки простих та надійних – вдарити ножом, стукнути чимось важким ззаду, вилити окріп, коли вона готує для всіх чай.

Вони повертаються до вітальні. Айстра ледь помітно усміхається мені. Відмінна акторська гра, що сказати. Обов'язково розповім це Якову, коли виберуся звідси. Жорж звільняє ніжку дивана від ланцюгів, допомагає мені встати і веде до столу, щоб прив'язати мене вже там.

– Час занять. Готова?

Він чекає відповіді, а я мовчу, хоча за впертість та небажання працювати в команді мене чекає чергова ніч у перетримці. Жорж вже готується сказати ці пусті слова, щоб потім тяжко зітхнути. Улюблене його заняття, крім крадіжки дівчат, – видавлювати з себе повітря з такою прикрістю, немов він відповідальний за долі мільйонів, але ніхто цього не розуміє. Айстра знову посміхається мені. Мабуть, вона вже продумала план, який я точно не почую у перетримці.

– Готова, – відповідаю я, і Айстра йде за іншими.

Мій голос вже майже не сипить. Перший тиждень в цьому домі йде за звичайним розкладом, якщо хоч щось тут можна вважати нормальним. Три дні я провела в перетримці сама, і Жорж не поспішав до мене, коли я кричала і била у двері. Він приходив, коли хотів, і розповідав казки про прекрасне майбутнє, де всі ми – я ще не знала тоді, хто «ми» – зіграємо значну роль. Тільки на четвертий ранок він познайомив мене з іншими.

Їх було троє, і я думала, що так буде далі. Айстра, Сцилла, Німфея – в такому порядку він їх притягнув сюди. Я все питала їх справжні імена, але Сцилла відмовчувалася, а Німфея і Айстра запевнили, що саме так їх звуть.

Імена наші придумані, а ось кайдани реальні. Мої – насиченого зеленого кольору, і до списку «Поганий, поганий Жорж» я додаю безнадійне відчуття стилю: вибрати зелений для моєї оливкової шкіри таке собі рішення. І вмить сміюся над своєю дурістю: шукати недоліки у людини, яка тримає чотирьох дівчат під замком, серйозно? Я намагаюся знайти хоч щось добре в невдалому виборі і думаю, що зелений – це колір священний, це нове листя і це про те, хто залишиться живий. І я впевнена – колір того, хто забере свою свободу назад.

Сциллі щастить більше, волошковий вдало поєднується з напівпрозорою шкірою і світлим волоссям. Фіолетові ланцюги Айстри і білосніжні Німфеї лежать в трофейній шафі. Ставлю на те, що Айстра протирає їх двічі на день, так вони блищать. Полки дивляться прямо на мене – дві з кайданами, сім порожніх. Я маю вибратися до того, як побачу переповнену шафу. За дні, які я тут, Жорж жодного разу не дістає ланцюги Німфеї або Айстри, і я кажу йому:

– Можна причепити табличку з днями. Ось ти не дістаєш ланцюги Айстри вісімнадцять днів, ось двадцять, а у Німфеї п’ятнадцять, а потім вона оступається, і ти все-таки одягаєш їх. Потім...

Він кладе руки мені на плечі і заспокоює:

– Ти не права, ніхто не рахує дні і не влаштовує гонки за перше місце. Вони тут значно довше за тебе, ось і все. Зовсім скоро твої ланцюги будуть лежати на сусідній полиці, а не плутати ноги. Наберися терпіння.

Айстра приводить Сциллу і Німфею, і ми сідаємо за стіл. Жорж вмикає відео з чужими нецікавими людьми. Він каже, що записи пробуджують в нас емпатію, допомагають визначити емоцію і потім реагувати відповідно до неї. Він може придумувати що завгодно, але це безглуздий набір слів, такі ж дурниці, як наші нові імена, і Жорж лише зводить нас з розуму.

У першому ролику чоловік розповідає, що його обікрали тиждень тому.

– Замія, що він відчуває?

Я вже не ціпенію від дурної клички, яку він мені дав, і відповідаю:

– Радість.

– Чому? Його ж обікрали.

– Він розлучається зі своєю дружиною, і вони ділять все навпіл. Ось він і радіє, що їй тепер менше лишиться.

Я навіть трохи пишаюся вигаданою історією, тільки Жорж зітхає і питає Німфею:

– Як ти вважаєш?

– Страх, що це повториться. Він тривожиться, не відчуває себе в безпеці у власному будинку.

– Прекрасно! – хвалить її Жорж і переходить до наступного відео, а потім до ще одного.

Напевно, у нього тисячі записів. Я смикаю ногою, коли уявляю, скільки годин втрачу на обговорення кожного з них. Мої ланцюги дзвенять, і Жорж просить поводитися тихіше. Я згадую перетримку, з якої не втекти, і слухаюсь. У наступному відео дівчина розповідає про народження дитини, і він знову цікавиться моєю безцінною думкою:

– Замія, що відчуває дівчина?

Найкраще місце за столом у Айстри, якраз навпроти тераси. Мій стілець стоїть збоку, але все одно я бачу небо. Не можу повірити, що воно таке саме, як над «Уламком», і над моїм будинком, і над квартирами батьків і друзів, над улюбленим кафе і над тим, що обходжу стороною. Я тягнуся ближче до вікна, щоб зачепитися за клаптик сині і опинитися якнайдалі.

– Замія, що вона відчуває? – повторює Жорж.