Розділ 1

Минуло кілька місяців після загибелі Пейтон...

Будинок Галлівеллів знову був тихим. Надто тихим для дому, в якому колись постійно лунали голоси, сміх, суперечки й кроки тих, хто поспішав кудись у своїх справах. Тепер у цій тиші було щось неприродне. Наче сам будинок усе ще чекав, що двері ось-ось відчиняться, Пейтон зайде всередину, кине ключі на стіл і, як завжди, скаже щось своє, змушуючи всіх усміхнутися. Але вона більше не приходила.

Мелінда сиділа у своїй спальні за туалетним столиком, сперши голову на долоню. Іншою рукою вона повільно гортала сторінки фотоальбомів, складених перед нею. Рухи були неквапливими, майже механічними. На кожній сторінці — шматочок їхнього життя.

Десь вони всі стояли разом і сміялися. Десь Пейтон була в центрі кадру, з тією своєю впевненою посмішкою, ніби заздалегідь знала, що фотографія вийде чудовою. На інших світлинах вона кривлялася, обіймала кузин або навмисно псувала кадр, коли помічала, що її фотографують.

Мелінда затримувалася майже на кожній фотографії. Вона не просто дивилася і згадувала: ось Пейтон ще жива, ось вона сміється, ось дивиться в бік а ось вони всі разом і з кожною перегорнутою сторінкою ставало дедалі важче дихати. Мелінда сумувала за Пейтон більше, ніж Паркер. Вона сама не могла пояснити чому. Можливо, тому, що Пейтон була старшою та тримала їх в команді. Можливо, тому, що саме вона завжди була тією, до кого можна було прийти, коли все навколо починало розвалюватися а можливо, тому, що Мелінда ніколи не думала, що одного дня просто не зможе їй зателефонувати, не зможе написати, не почує її голосу та не побачить, як вона заходить у кімнату.

Пейтон була частиною її життя настільки давно, що Мелінда навіть не помічала, наскільки сильно до неї звикла. До її присутності, порад, суперечок із Паркер, її сміху та до її голосу, який часом лунав із сусідньої кімнати й просто нагадував: вона поруч і вона є.

Тепер поруч залишилася лише тиша. Мелінда перегорнула ще одну сторінку і раптом зупинилася. На фотографії була Пейтон. Вона стояла біля будинку з фотоапаратом у руках. Волосся трохи розтріпане вітром, на обличчі — легка усмішка. Мелінда ледь усміхнулася і спогад сам повернув її назад. Вона знову побачила той день, сходи біля будинку, сонячне світло. Пейтон, яка стояла неподалік, тримаючи фотоапарат і щось уважно розглядаючи крізь об'єктив. Тоді Мелінда спустилася сходами й підійшла до неї. Як вони вперше зустрілися і познайомилися і Пейтон посміхалася. Тією самою посмішкою, яку Мелінда зараз так відчайдушно намагалася втримати в пам'яті. Мелінда на мить затримала погляд на фотографії.

— Ти тоді навіть не знала, наскільки дорогою ти мені стала, — тихо промовила вона.

Її голос ледь чутно розчинився в порожній кімнаті. Відповіді не було. Мелінда провела пальцями по краю фотографії, ніби могла доторкнутися до кузини крізь тонкий папір потім повільно видихнула, опустила очі й перегорнула сторінку. Ще одна фотографія а потім ще одна. Вона продовжувала гортати альбом, дозволяючи спогадам повертати її туди, де Пейтон ще була поруч. Туди, де вони всі ще були разом.

За вікном уже давно стемніло. Крізь шибки пробивалися тонкі смуги світла від вуличних ліхтарів, ковзаючи по підлозі й стінах спальні. Десь унизу проїжджали автомобілі, зрідка чувся приглушений шум міста, але все це здавалося таким далеким, ніби відбувалося в іншому світі.

Колись у такі вечори все було зовсім інакше. Після чергової перемоги вони б зараз уже збиралися разом. Мелінда, Паркер і Пейтон сперечалися б, куди піти. Хтось обов'язково запропонував би клуб, хтось бурчав би, що після такої битви спочатку потрібно нормально поїсти, а потім вони все одно опинилися б разом, сміялися, танцювали й святкували чергову перемогу над черговим демоном. Пейтон, найімовірніше, вже тримала б у руці фотоапарат. Мелінда мимоволі усміхнулася, уявивши це але усмішка швидко згасла.

Тепер ніхто нікуди не поспішав. Не було сміху і не було музики. Не було голосу Пейтон, який неодмінно сказав би щось дотепне й змусив би їх обох закотити очі і не було її самої. 

Мелінда подивилася у темне вікно. Її відображення ледь виднілося у склі — бліде обличчя, втомлені очі й волосся, яке вона навіть не спромоглася привести до ладу. Колись вони поверталися додому після битв виснажені, побиті, іноді з подряпинами та синцями, але щасливі бо вони перемогли а тепер навіть ні — якої радості. Вона лише нагадувала про ціну, яку вони заплатили. Мелінда опустила погляд на альбом. Її пальці зупинилися на фотографії, де вони були разом — Пейтон, Паркер і вона. Такі молоді і такі безтурботні. Тоді вони ще були впевнені, що попереду в них буде безліч таких вечорів та перемог. Вони не знали, що одного дня одна з них повторить долю матері. Мелінда провела пальцем по фотографії.

— Ми ж завжди святкували... — тихо прошепотіла вона.

У кімнаті ніхто не відповів. Вона опустила голову, сперши щоку на долоню. Тиша ставала дедалі важчою. Не тією спокійною тишею, яка дозволяє відпочити після важкого дня. Це була тиша порожнього місця. Тиша людини, якої більше немає. Тиша, у якій кожен звук нагадує, що колись тут звучав інший голос. Мелінда повільно заплющила очі і на секунду їй здалося, що вона знову почує голос кузини із коридору. Що зараз відчиняться двері. Що вона зайде, кине сумку на ліжко і скаже:

— Ну що, дівчата, кого сьогодні знищемо?

Мелінда ледь усміхнулася але двері не відчинилися. У будинку залишалася лише тиша і самотність, яка після смерті Пейтон стала їхньою новою реальністю.

Коридором почулися кроки. Спочатку вони були ледь чутними, майже губилися в тиші будинку, але поступово ставали виразнішими. Разом із ними до кімнати долинали приглушені голоси — хтось щось говорив, хтось тихо відповідав. Мелінда завмерла, тримаючи пальцями край сторінки. На мить її серце шалено забилося, вона знала ці кроки або хотіла вірити, що знала. Ручка дверей повільно повернулася, двері відчинилися, і Мелінда різко обернулася. Вона навіть набрала повні груди повітря. На якусь коротку, майже нестерпно солодку мить їй здалося, що зараз побачить їх. Пейтон увійде першою, кинувши щось на кшталт: «Ну чого ви тут без мене?» — а за нею з'явиться Паркер, яка неодмінно почне сперечатися з нею ще до того, як вони встигнуть зайти до кімнати але в дверях стояла Пайпер а за нею — Фібі та Пейдж. Надія згасла так само швидко, як і виникла. Мелінда повільно видихнула й відвернулася до туалетного столика. Вона знову опустила погляд на альбом, ніби нічого не сталося, і почала гортати сторінки. Пайпер кілька секунд мовчки дивилася на доньку. Вона бачила цей погляд, вона знала його. Знала ще з того дня, коли сама сиділа перед Книгою Темряви, відчайдушно шукаючи серед сторінок бодай одне закляття, яке могло б повернути Прю.