Розділ 1

"Всі відьми як відьми, Арія – як для сміху". Не знаю, хто перший промовив цю мудрість, але тепер я досить часто чую її й за спиною, і прямо в обличчя. Адже Арія – це я! Отак дістали, що вже римами заговорила.
Нумо знайомитись: мене звати Аріянелла Гайворонська, але можна просто Арія. Я спадкова відьма в сьомому поколінні, і мені вже двадцять сім років! Як кажуть, якщо хочеш бути надзвичайно сильною та розумною відьмою, народжуйся у сьомому поколінні. Ну, я так і зробила! Щоправда, розумною мене вважають лише кілька людей з мого оточення, але мене це зовсім не турбує.
Працюю я в Березнівській академії мистецтва слова, помічником бібліотекаря. До речі, назва ніяк не пов’язана з місяцем року, просто наше місто називається Березень. Проте ніхто з працівників академії не використовує абревіатуру, коли говорить про своє місце роботи. Це негласне правило, яке заохочує серйозно ставитися до своєї альма-матер і вимовляти "Березнівська академія..." повністю, бо БАМС звучить аж ніяк не милозвучно.
Хоч наш навчальний заклад має досить гучну назву, але насправді це порівняно невелика двоповерхова будівля, до якої веде 57 сходинок. Я кілька разів перерахувала їх, щоб упевнитися в цьому і розповісти Валеріені Пертосівні. Чому я це зробила, запитаєте ви? А біс його знає навіщо! Просто одного разу спало на думку, от я і перерахувала. Треба ж підтримувати імідж легковажної пустунки.
Зізнаюсь, аби створити образ наївної відьмочки, я провела чимало підготовчої роботи. Тепер просто пожинаю плоди, а іноді знову роблю щось таке, щоб усі довкола черговий раз впевнились, що я звичайнісінька і часом не дуже розумна дівчина. Отже, не шкідлива. Нехай думають, що я ще працюю в цьому закладі тільки тому, що моя тітка — Верховна відьма міського ковену, не дозволяє мене звідси вигнати з тріском і писком. Хоч, деяким чином, це справді так.
О, ледь не забула сказати, що наш навчальний заклад приймає на навчання тільки тих, хто має якісь здібності: відьом, чаклунів, знахарів тощо. Мистецтво слова — не просто назва, тут дійсно вчать правильно складати заклинання, молитви, наговори та багато іншого.
Звичайні люди й гадки не мають, що поруч із ними постійно живе стільки обдарованих особистостей. Непомітно за порядком у місті, звісно, стежить інквізиція. Хоч минуло багато часу з тої пори, як відьом спалювали на вогнищах, але навіть зараз відьми зовсім не палають бажанням спілкуватися з представниками іншої сторони.
І, саме тепер, пішли чутки, що один з інквізиторів збирається завітати до нашої академії на перевірку. І знайшов же час, кракозябр його схопи, прямо за кілька днів перед Геловіном. Потрібен він нам тут, як торішній сніг. Відриватиме студентів від навчання та викладачів від роботи. Саме тому, я і перебуваю тут на посаді «принеси-подай». Так мені спокійніше, адже хто з тих, хто перевіряє, при здоровому глузді, зверне увагу на недалеку і непомітну помічницю бібліотекаря? За п'ять років, що я живу в цьому місті – ніхто. Сиджу собі тихенько, сортую картки, або дбайливо розставляю книжки на полицях.
– Аріє, – прошипіло з-за стелажа, біля якого я затрималася, намагаючись придумати, як не потрапити на очі перевіряльнику.
– Чого треба? – пробурмотіла машинально, висовуючи носа з-за полиць.
– Ти там заснула? – знову шипить Валеріена. – Весь стіл у мене вже завалений книгами, а ти й не переймаєшся. Блукаєш тут, як не приший кобилі хвіст! Жодної користі від тебе.
– Швидше, бовтається, як дещо в ополонці, – хмикнув від дверей, у які щойно протиснувся, викладач по прокляттям і засміявся над власним "дотепним" жартом. Хто б уже рота відкривав? Сам тут уже на волосині висить. Якраз нещодавно з тіткою із цього приводу розмовляли.
Михайлина Гайворонська – Верховна відьма Березнівського ковена і, за сумісництвом, ректор нашої академії, запросила мене до себе в гості ненадовго, та тільки виїхати вже не дозволила. І тепер мені доводиться вислуховувати всі ці двозначності на свою адресу. І це від якогось викладача, на якого вже стос скарг назбиралося у Михайлини.
Мені б ще два роки тут протриматися, і я вільна як вітер. Сім, чи знаєте, чарівне число.
Але нічого страшного, моя мета варта всіх цих тимчасових незручностей. Головне, щоб інквізиція не звернула на мене увагу раніше часу. Хоча вони, звісно, мене не спалять, але можуть заблокувати відьмівський дар. І, як ви вже, напевно, здогадалися, аж на цілих сім років.
– Ну, якщо я тут не потрібна, – з якомога більшою безтурботністю заявила я, спостерігаючи, як новоприбулий п’ятірнею розчесав три волосини в три ряди на своїй лисині, що виблискувала під яскравим освітленням, і звабливо посміхнувся дамі свого серця, – тоді я піду додому.
Валеріена саме очима пускала бісики брутальному мачо, що нещодавно прийшов, і не одразу помітила, що я вже підійшла до дверей.
– Ти куди? – роздратовано спитала вона.
– Як це куди? Мій робочий день уже завершився, – впевнено відповіла я, продовжуючи рухатися до виходу.
Добре, що студентів саме зараз у приміщенні немає. Тож не буде зайвих свідків нашої чергової суперчки.
– Я тебе не відпускала! – грубо гаркнула бібліотекарка. – Повертайся негайно. Я тут працюю, як раб на плантаціях, а ти прохолоджуєшся півдня!
– Зате вам, як рабові, платять удвічі більше, ніж мені. Тому, – недбало помахала я рукою, – всього найкращого, Валеріано Пертусинівно. Ой, перепрошую, Валеріено Пертосівно!
– Хамка, – долинуло услід, коли я вже зачиняла двері за собою, – Можеш вважати, що ти тут більше не працюєш!
– Ну, добре, добре.