2 Розділ. Двері Тімор

~Те, що веде в нікуди і 

звідки~

Розплющивши очі, Джулія збагнула, що лежить перед величезною аркою зі срібного листя та ліан, які обвивали її, мов тисячі змійок. Навколо було тихо, і зовсім спокійно. Але чомусь в серці відчувалась напруга, яка зростала з кожною хвилиною. 

  Перед обличчям якраз замайорів крук, який хутко сів на одне з білих, мов сніг дерев. На них також красувалось срібне листя, яке зовсім не хиталося через легенький вітерець. Воно було неживе, та красиве одночасно. 

  — Ідемо! Ідемо! – загукав птах, злетівши з дерева. — Перші двер-рі Тімор-р можуть зоставити тебе тут назавжди! – попередив крук. 

  — А як тебе звати? – враз спитала Джулія, скидаючи з себе залишки листочків та такої ж срібної трави, яка прилипла до одягу. 

  Тільки зараз вона помітила, що вже стоїть не в своїй піжамі, а в білій довгій сукні з прозорими рукавами, які нагадували щось легке та приємне. У волоссі містились золотаві квіти, а руки обвивали такі ж ліани, як і на арці, тільки золотавого кольору. Натомість ноги були зовсім босі. 

  — Подар-рунок від мене! – вигукнув крук, пролетівши повз. 

  Біле пір'ячко попадало на ніжки, і на них вмить з'явилися гарні туфлі на невеличких підборах. Білесенькі, мов сніг. 

  — Дякую, – прошепотіла Джулія, рушивши за птахом, що вів її довгим ліском по рожевій стежечці з плаского каменю. 

  Вона вирішила не запитувати знову ім'я птаха, думаючи, що той його немає. Але потім до голови прийшла чудова думка: 

  — Слухай, а давай я тебе назву? 

  — Навіщ-що? – не зрозумів такої швидкої зміни подій крук. 

  — Імена мають всі! Тож…

  — Як хочеш. – Відрубав птах, полетівши значно швидше. 

  Зупинившись, дівчина замислилась. Вона хотіла вигадати таке ім'я, яке б точно підійшло до птаха. Показало його характер та душу. А також і зовнішність. Літаючи в думках, Джулія і не помітила, як ноги почали обвивати ліани. Очі потроху заплющувались, і дівчина ледве не впала, та хтось миттю білим вихором пролетів повз, і сріблясті ліани хутко попадали на землю, полізши у кущі, мов то були справжнісінькі змії. 

  — Дивись під ноги! – насварився крук, підлетівши до Джулії, яка була нажаханою через таку пригоду. 

  — Дякую, – прошепотіла вона, прискорюючи ходу. — Дякую, Білявчику. 

Таким чином вони дійшли до іншої арки, яка натомість складалася із золотого листячка та ліан. Але, на жаль, ключ із срібла не підходив для цих дверей. Тож Джулія сіла на камінець, трохи засумувавши. 

  — Ще й роботу не доробила, – прошепотіла до себе. 

  Але тут камінець наче завовтузився. Підскочивши, дівчина збагнула, що він живий, і якраз волочиться в напрямку Срібної стежки (як назвала її Джулія). Відійшовши подалі від набридливого камінця, що точно був першим буркотуном у світі, помітила золотий ключ, що лежав поруч. 

  На щастя, він підійшов, а тому дівчина могла продовжити свій шлях. На цей раз вона уважно дивилася під ноги. Та її спіткали інші випробування. 

  Тихі голоса лунали навсібіч, гукаючи до себе. Джулія намагалася їх не слухати, але це виходило доволі важко, чесно кажучи. Шепіт наче манив її, обіцяв найкраще з найкращого! Та Білявчик (який був не проти такого ім'я) літав біля, відганяючи ті лихі голоси втрачених сподівань. 

  Коли вони дійшли до іншої арки, то крук сказав, помітивши здивування Джулії: 

  — Вони кличуть тебе за собою, обіцяючи золото і шати, але у висновку твоє серце просто замертвіє, забувши своє призначення. 

  Наступна арка складалася вже не з листя, а з червоних сердець та чорних ліан. За ними містилась темна стежка, а дерева мали темно-малинове забарвлення. Їхнє листя літало навсібіч, а вітерець кружляв, немов у танці. 

  Знайшовши ключ під одним із золотавих кущів, Джулія вже хотіла відімкнути арку, але крук зупинив її. 

  — Одягни це, – прошепотів він, кинувши додолу білу пов'язку на очі. — Спокуса тут буде сильнішою. 

  Зайшовши в треті двері Тімор, дівчина збагнула, що відчуває солодкий аромат троянд та меду, що так і манили за собою. Вона йшла легкими кроками, боючись зробити невірний крок. Та її супутник – крук вів стежкою, щось нашіптуючи тихеньким мелодійним голоском. 

  Вони вже майже дійшли, але тут Джулія збагнула: хтось тримає її за руку. Вона хотіла вирватися та не могла. Сили потроху покидали її, а шепіт посилювався. Страх наростав, і наростав, а тремтіння не покидало, зводячи з розуму кожну хвилину. 

  — Відімкни усі ключі: 

Струни сріблі й золоті! 

Чи знайдеш тоді кінець, 

Якщо щастя йде в вінець? 

Ти біжи, іди, знайди! 

Тільки слово не кажи! 

  Ноги ще дужче рушили, шукаючи вихід. Невідомий її вже не тримав, але шепіт посилювався, не даючи спокою. Білявчик то шугав поряд у траву, щось звідти клюючи своїм сірим дзьобом, то видавав дивні звуки, відганяючи когось.