***

– Поверни Лаантéю!

Від несподіванки я мало не впустив велику золотисту кулю, що тільки–но збирався повісити на ялинку.

– Не обертайся, – грізно попередив той же голос, – і не роби різких рухів.

Позаду почулось різке металічне "клац".

"У нього зброя" – майнула думка, спиною пробіг холодок. Я став повільно піднімати руки – не знаю чому, просто так годиться, коли ти на прицілі.

– Я казав не рухатись!

– Ви казали не робити різких рухів – пробелькотів я перелякано.

– Інструкція змінилась, – хмикнув незнайомець. Його голос не віщував нічого доброго.

– Що... вам... потрібно? – язик пересох і майже не слухався.

– Схоже, ти чуєш ще гірше, аніж розмовляєш, – знущався нападник, – Слухай уважно, негіднику, втретє повторювати не буду: Поверни Лаантéю!

Моє тіло почало дрібно дрижати, немов від холоду. Тієї миті я більше боявся не зброї, спрямованої мені в спину, а того, що можу впасти з табуретки, яка разом зі мною дрижала під ногами.

– Я... я не знаю що таке ла-а-антéя, але якщо це тут є – за-абирайте. Забирайте все, що захочете – гроші, коштовності, ялинку...

Мій погляд упав на золотисту кулю, яку я все ще тримав у руці. Криве дзеркало спотворювало образ, але можна було розгледіти, що позаду стоїть міцний чолов’яга у футуристичних бойових обладунках, як у фантастичних фільмах. За ним, на місці стіни, клубочилась хмара сірого туману.

– Не знаєш Лаантéю? – вибухнув незнайомець, – А хто відправив її саму крізь Торроканську трясовину до країни клятих Куýмків? – в його голосі вчувався відчай. – Чому саме Її?

В цю мить яскравий спалах освітив кімнату. Блискавиці, яких щомиті ставало все більше, з сухим тріском рвали туман на клапті. Кімната наповнилась запахом озону.

– Час вийшов, – глухо сказав воїн. – Вони не повинні знайти прохід.

Він опустив зброю й зробив крок до порталу. Його тіло почало повільно розчинятись в залишках туману.

– Скажи хоч, як вона? Ще жива? Вона повернеться? – благав він мене.

Його голос стихав, ніби танув разом із воїном.

Я мовчки знизав плечима. Та й що я міг відповісти?

– Поверни Лаантéю, – видихнув востаннє незнайомець і зник.

Лише брудні сліди від важких чобіт посеред кімнати та запах озону доводили, що все це мені не примарилось.

Я обережно спустився з хиткої табуретки. Тверда основа під ногами подіяла заспокійливо. Я глибоко вдихнув, намагаючись зібрати думки докупи.

– Лаантéя – промовив я незвичне ім'я, – Хто ж ти така, Лаантéє? – Я перевів погляд на забруднений незнайомцем килим. – Схоже, твій космолицар досі шукає тебе серед Торроканських боліт.

«Скоро діти повернуться — треба спробувати це відчистити», – вирішив я і повернувся до ялинки, щоб нарешті повісити кулю, яку досі тримав у руці.

Та коли потягнувся до потрібної гілки – завмер на місці.

У відображенні я побачив юнака в білому комбінезоні, який діловито оглядав зіпсований попереднім візитером килим. Потім він дістав із кишені невеликий блискучий диск і став водити ним над забрудненою ділянкою.

Я озирнувся — в кімнаті нікого не було, але брудні плями зникали просто на очах. Перевів погляд на кулю — таємничий «прибиральник» усе ще був там. Він швидко закінчував свою справу, зовсім не звертаючи на мене уваги.

Тоді я, орієнтуючись на відображення в кулі, тихенько підкрався і вхопив незнайомця за комір саме тоді, коли він уже збирався покинути кімнату через відновлений туманний портал.

Він смикнувся, намагаючись вирватися, і пропищав щось на кшталт:

– Дядьку, відпустіть!

– Не так швидко, юначе, мені потрібні відповіді, – сказав я, відтягуючи зайду від порталу.

– Але в мене обмаль часу — портал нестабільний. Відпустіть! – Невидимець відчайдушно пручався, але я не збирався відступати. Увесь мій нещодавній страх раптом перетворився на непохитну рішучість.

– Якщо часу мало, то відповідай швидко: хто ти, хто така Лаантéя і що тут узагалі відбувається? – Я нарешті дотяг його до табуретки. – Сідай і розказуй.

Юнак «вимкнув» невидимість.

– І ви тоді мене відпустите? – Він дивився на мене крізь пасма скуйовдженого волосся, що спадали на худорляве обличчя. Тонкі пальці міцно вчепилися в табуретку.

Я мимоволі всміхнувся.

– Обіцяю, – запевнив я хлопця. – То хто ти такий?

Юнак видихнув з полегшенням, відпустив табуретку і випрямився.

– Я студент-кібернетик. Ми з професором Лірником експериментуємо з інформаційними полями Всесвіту. Це неймовірна технологія.

Його голос ставав дедалі впевненішим; він говорив із запалом та блиском в очах.

– Уявіть, ми навчилися створювати інформаційно-просторові бульбашки, що вміщають будь-який вигаданий всесвіт. Це переверне всю ігрову індустрію.