Глава 6. Особисті охоронці   

…Коли вони нарешті вирівняли дихання, Гелларіель піднявся на лікті, не поспішаючи складати крила. Вони все ще тремтіли, огортаючи їх обох теплим стухаючим сяйвом. Він дивився на Карміллу — розпатлану, з тими неймовірними очима, з яких нарешті зникла напруга останніх двох десятків років. 

Зараз вона виглядала не як могутня демониця, а як жінка, яка нарешті повернулася додому й побачила там того, кого вже й не чекала… 

— Значить, розлом у горах, — тихо промовив він, прибираючи платинове пасмо з її обличчя. — Збудуємо дім. Великий. Щоб Кіра могла прилітати на вихідні й не відчувати себе там гостею. Я поставлю там майстерню чи щось таке… Але знай, Карі: до колишнього життя я не повернуся. З мене досить! Я хочу бути тільки з тобою.

Кармілла хотіла щось відповісти, можливо, щось іронічне, щоб приховати клубок у горлі, але момент інтимності був безжально знищений.

Бо двері вітальні відчинилися з таким гуркотом, ніби їх вибили тараном. У кімнату, пробуксовуючи на паркеті, залетів Забіяка, а за ним, ледь не знісши антикварну вазу епохи Мін, ввалився Граф.

— Хазяйко! Гвалт! Рятуйте майно! — заверещав рудий прозорий кіт, чиє надірване вухо зараз войовничо стирчало вбік. — Там на кухні твої демонята-офіціанти зовсім страх втратили! Хотіли віджати ковбасу, яку ми особисто в Люціана з-під носа поцупили! Це наш святий трофей! 

Гелларіель сів на підлозі, намагаючись водночас натягнути светр і не заплутатися у власних крилах. Він ошелешено витріщився на цю ефірну парочку, яка ще вчора здавалася йому лише плодом його самотньої уяви.

— Стривайте… — він потер перенісся, намагаючись поєднати образ серйозного янгола з реальністю. — Я ж вас знаю. Ви — мої пес з котом. Я підібрав вас під мостом у Львові, в ту ніч, коли думав, що остаточно з’їхав з глузду від самотності, бо мав документи, але нічого не пам’ятав… 

Забіяка зупинився, вигнув спину дугою і зміряв янгола зневажливим поглядом своїх жовтих примарних очей.

— Ой, подивіться на нього! “Підібрав” він нас! — кіт пирхнув, нервово сіпаючи хвостом. — Ти б там під тим мостом зовсім засох і покрився мохом, якби я тебе не помітив і не сказав ось йому, — він штурхнув лапою пса, — що тебе треба рятувати, поки ніхто не поцупив документи й гроші…  

Гелл розгублено переводив погляд з одного на іншого, а Кармілла, легенько посміхаючись, тільки прикусила губу. 

Граф, великий, синюватий і прозорий, тихо підійшов до Гелларіеля і звичним жестом поклав свою велику лобасту голову йому на коліна, виляючи хвостом, який проходив крізь диван.

— І за вухом ти мене чесав непогано, — додав пес солідним басом, піднявши голову й схиливши її набік. — Ми на тебе не ображаємося, янголе. Ми ж тебе берегли, щоб… хазяйка он… не нервувала… Але май на увазі: ковбаса, затишок і охорона периметра в новому домі — це наша юрисдикція.

— І якщо там не буде підігріву підлоги, — знову вставив Забіяка, — я почну коментувати твої дії вголос прямо при твоїх гостях. Особливо тих, що з крилами.

Гелларіель на секунду завмер, переводячи погляд з кота на пса. А потім розсміявся — вперше за останні два десятиліття легко і щиро. З душі нарешті зник останній осад тієї формалінової тиші, яка душила його в морзі. Тепер усе було на своїх місцях: і його кохана, і його донька, і навіть ці двоє прохвостів, які виявилися його особистими охоронцями.

Він пригорнув примарного пса за шию і подивився на Карміллу, подаючи їй руку, щоб допомогти підвестися.

— Добре, вмовили, — в очах янгола заграло те саме світло, яке неможливо було загасити жодними печатками. — Буде вам і ковбаса, і підігрів, і цілий розлом, щоб ви могли ганяти там місцевих бісів. Допомагайте збирати речі. Ми переїжджаємо…