Глава 5. Тепер вони обоє були зрадниками 

Він дихав так важко, ніби щойно пролетів крізь шторм. Кармілла бачила, як під його шкірою б’ється світло, намагаючись прорватися назовні, але він стримував його, зосереджений лише на її губах.

— Мені потрібно почути це, Карі. Бо я вісімнадцять років переконував себе, що я — пустка. Що я ніхто. Скажи, що я твій… навіть якщо я проклятий обома світами.

Кармілла не встигла відповісти жодного слова, проте вона відповіла поглядом, у якому було стільки років випаленого чекання, що будь-які звуки були б зайвими. Вона лише притиснулася лобом до його грудей, і цей жест став останньою краплею. 

Більше чекати він не міг. Жодної секунди! 

Його спраглі губи знайшли її трохи припухлі вуста так різко, наче він боявся, що вона розчиниться, якщо він не зафіксує її прямо зараз. 

Ніжним цей поцілунок аж ніяк не був. Це був вибух двох галактик, зіткнення світла й темряви, яке чекало на свій час століттями, накопичуючи напругу в кожній тріщині їхніх розірваних доль. 

Він впився в неї з такою жадобою, ніби намагався випити саму її суть, щоб більше ніколи не відчувати тієї крижаної самотності. У цьому поцілунку не було й янгольської благодаті, у ньому була лють, пристрасть і біль вигнанця, який нарешті знайшов свою землю. 

Його руки заплуталися в її волоссі, притягуючи ближче, так сильно, що Кармілла відчула, як під його пальцями здригається її демонська душа, приймаючи цей виклик.

Вони впали прямо на килим, не перериваючи цього божевільного ритму. Гелл зривав з неї залишки сукні так, ніби це були кайдани, що заважали йому дихати, що заважали йому нарешті відчути її шкіру. Вона відповідала з тією ж дикою енергією, обвивши його шию руками, тягнучи на себе, у глибину свого демонського голоду.

Його білі крила з шумом розгорнулися на всю ширину, накриваючи їх обох щільним, сяючим наметом, відгороджуючи від усього світу: від Люціана, від консисторї, від минулого і майбутнього. Там, під пір’ям, у золотистому напівмороці, залишилися тільки вони двоє — і кожна мить їхньої близькості була викликом самій долі. 

Карміллі й не треба було його ніжності. Вона надто довго чекала не на того правильного янгола, якого пам’ятала колись, а на цього, розлюченого й зголоднілого. Вона хотіла відчути саме цей вогонь, який нарешті пропік його небесну стриманість.

Демониця вигнулася назустріч Янголу, відповідаючи на кожну його різкість з тією ж відчайдушною пристрастю. Її пальці з силою вп’ялися в його плечі, розриваючи светр, від якого ще несло формаліном і його самотністю. Вона хотіла стерти цей запах, замінити його собою, своїм жаром, своєю темрявою.

Коли вони впали на килим, Кармілла вхопила його за плечі, притягуючи ще ближче, так, щоб між ними не залишилося навіть повітря. Вона не шукала розради — вона шукала зіткнення. Її губи обпалювали його шию, ключиці, плечі, вимагаючи від нього всього, що він так довго ховав за маскою байдужого патологоанатома.

Янгольське світло змішалося з демонською жагою так, що замок почав вібрувати. Це був не просто секс, це була компенсація за кожну секунду, проведену нарізно, за кожен непрожитий разом ранок, за кожен вечір, коли вони засинали в різних світах. 

Він брав її так, ніби вона була його останнім прихистком, а вона впивалася нігтями в його спину, випалюючи на його лопатках свої знаки, щоб він більше ніколи, ні за яких обставин не зміг забути, кому належить. Тепер вони обоє були вигнанцями, зрадниками своїх видів, але зараз, у центрі цього стихійного щастя, вони нарешті стали єдиним цілим.