Глава 4. “Скажи, що ти чекала мене!” 

Неждані гості уважно дивилися на тих, до кого прийшли так несподівано. 

— Це означає, янголе, — Азазель підійшов до столу і кинув на нього важкий срібний ключ, — що твоє добровільне вигнання — це найкращий вихід для всіх. На кордоні Сірої зони є розлом у горах. Моя особиста земля. Пекло там не має влади, небо туди не дотягується. Будуйте свій курінь. Там ти зможеш літати, а Кармілла нарешті перестане бути самотньою матір'ю у відпустці. Це місце поза юрисдикціями. Ваше власне небо і ваше власне пекло. 

Дідько Лисий зареготав, тшачись з того, що відбувалося навколо нього й одночасно з сумом дивлячись на порожній келих від коньяку: 

— Бери ключ, Глібе! Чи як тебе там тепер… Гелларіелю. Це твій шанс перестати бути чиїмось агентом і стати просто чоловіком. Її, — він кивнув на Карміллу. — Ми там з одним твоїм небесним начальником у каптурі домовилися, він теж не проти експерименту.

Янгол подивився на ключ, потім на Карміллу. Напруга в кімнаті почала змінюватися на передчуття чогось абсолютно нового і небезпечного — того самого життя, яке не втискалося в жодні небесні чи пекельні правила, але тепер було єдино можливим. 

Важкий срібний ключ ще дрижав на столі, виблискуючи в напівтемряві вітальні, а запах рідкісного тютюну, який курив тільки Азазель, уже почав розчинятися в холодному повітрі замку. Гелларіель і Кармілла знову залишилися наодинці з цією тишею, яка тиснула на вуха сильніше за брязкіт будь-якої битви.

Демониця зробила крок уперед. Її сукня була роздерта на стегні, посічена дрібним камінням Еребуса й заляпана кіптявою, волосся розсипалося по плечах диким платиновим шовком. Вона виглядала втомленою, але в її очах зараз не було ні підступності, ні розрахунку — тільки те, що вона ховала вісімнадцять років у самому низу своєї темної душі.

— Ну, то що, Гелле? — її голос ледь помітно тремтів, але вона не відводила погляду. — Ти так і будеш стояти там, на своєму небесному п’єдесталі, і звинувачуватимеш мене у всіх смертних гріхах? Чи, може, нарешті згадаєш, що під цим сяючим пір’ям ти все ще той чоловік, який пішов заради мене проти Творця?

Він мовчав, але його крила мимовільно здригнулися, викрешуючи дрібні іскри статичної електрики.

— Подивись на мене, — тепер вона підійшла впритул, так, що він міг відчути запах її шкіри: шторм, сірка і трохи жасмину. — Не на демоницю з генеалогічного дерева Ашшрів. Дивись на свою жінку. Я чекала на тебе вісімнадцять років, поки ти грався у патологоанатома. Я вила від самотності, поки ти мовчав у своїй золотоворітській коробці. Ти хочеш і далі тримати цю дистанцію? Чи хочеш нарешті надолужити кожен день, який ми згаяли? 

Його янгольська броня — та сама внутрішня крига, що тримала його сутність у покорі, — почала не просто тріщати, вона плавилася. Гелларіель відчув, як вісімнадцять років придушеного голоду, внутрішньої пустки й тиші вибухнули всередині вогняною кулею.

Він не витримав. Його руки, сильні й гарячі, вхопили її за талію так різко, що в Кармілли перехопило дихання, а з горла вирвався короткий стогін. Янгол притягнув її до себе, вдавлюючи у свої груди, наче намагаючись зростися з нею в одне ціле прямо зараз. 

— Глянь на мене, Карі… — прошепотів він, і це ім’я, скорочене, інтимне, вирвалося з його грудей так, наче він виштовхував разом із ним застряглий у горлі осколок скла.

Він схопив її за обличчя, його долоні були гарячими, майже обпікали. Гелларіель дивився на неї з таким відчаєм, якого не буває у безсмертних істот. У його світлих очах зараз не було сяйва неба — там була людська жага за тим, щоб бути нарешті комусь потрібним, а як жива ранима душа.

— Повтори ще раз, що я тобі потрібен! — голос його здригнувся, стаючи низьким і хриплим. — Скажи, що ти не можеш без мене жити… Поясни мені, дурню, що всі ці роки в морзі, весь цей холод був не просто так! Скажи, що ти не просто чекала слушного моменту, а чекала мене.