Глава 2. Таємна розмова на межі світів 

— Агент! Чуєш, Азазелю? Він називає кохання до демониці “спецоперацією”! Святість, ви такі зануди, що навіть грішити з вами нудно. Гліб просто хотів трахатися з нашою гарячою дівчинкою й різати трупи, а в результаті врятував ваші небесні дупи від застою! 

— Краще не патякай, — Азазель у своєму чорному шкіряному обладунку подався вперед. — Тепер нам треба їх курувати. Тихо. Щоб твій онук Люціан і його банда на чолі з Баалом не вирішили, що розлом у горах — це гарна мішень. Ми маємо зробити цей “дім” недоторканним. 

Небесний у каптурі мовчав, дивлячись на блискавки в прірві. 

— Я згоден. Нехай живуть. Більше того, якщо у них справді з’явиться друга дитина… це буде означати, що синтез світів став незворотним. Це еволюція, і ніяк інакше…  

— О! Починаєш розмовляти як нормальний деструктивний елемент! — Люцифер підсунув келих колезі. — Ну, то що? За успіх проєкту? За те, щоб наш патологоанатом і його красуня-правнучка… — Дід кивнув у бік Азазеля, — не дізналися, що їхній “щасливий кінець” — це стратегічний план трьох старих пройдисвітів? 

Небесний секунду вагався, дивлячись на міцний напій. 

— Це порушує щонпйменше сімнадцять моїх обітниць.

— Пий, не бійся, — Азазель посміхнувся, і в його очах блиснув пекельний вогонь. — Коньяк витриманий у бочках з дерева, що росло ще в Едемі. Майже свята вода, тільки з градусом.

Гість у каптурі зітхнув, підняв келих і одним ковтком його осушив. По терасі прокотився тихий розряд статичної електрики — вищий янгол уперше за тисячу років випив міцного. Його плечі під каптуром трохи розслабилися.

— Непогано, — визнав він. — Але якщо хтось із моїх дізнається… 

— То скажеш, що це було катування! — зареготав Люцифер, з усієї сили плеснувши янгола по плечу. — Ну що, колеги, пішли в готель? У Азазеля там є закрита більярдна, розіграємо майбутнє неба й пекла в партію? 

Троє постатей підвелися і зайшли в готель, залишаючи на терасі порожню пляшку. Проєкт обіцяв новий розвиток… 

…Саме в цей час замок Кармілли нарешті почав затихати після того армагеддону, який вони влаштували в Люціана. Кіра, вона ж Азара, зникла першою — просто розчинилася в повітрі, кинувши на ходу, що в неї завтра цивільне право в “Могилянці” й сесія сама себе не закриє. 

Кармілла лише глянула їй услід з таким виглядом, ніби досі не вірила, що та дитина, яку вона вісімнадцять років ховала від усіх інквізиторів світу, тепер спокійно розмахує конспектами й зникає у власному порталі, навіть не вчившись у пекельній академії. Ну, хіба що репетитором у неї був особисто Дідько Лисий… 

Гелларіель з Карміллою залишились у вітальні вдвох. Він стояв посеред кімнати, і його білі крила, що тепер розгорнулися на повну силу, займали стільки місця, що в стародавньому замку Ашшрів раптом стало тісно. Він досі намагався переварити те, що він більше не просто Гліб  Архангельський — яка іронія! — із міського моргу, а небесний воїтель, який щойно на кулаках доводив князю пекла свою незгоду з його політикою. 

Дев’ятнадцять років він жив як тінь серед тіней, різав холодні трупи в запаху формаліну, розмовляв з душами, як видавали йому свої найбльші секрети, й водився з примарним котом, вважаючи себе просто дивним одинаком з поламаною психікою. 

А тепер перед ним стояла Кармілла — та сама жінка, через яку він колись пішов ва-банк і програв усе. Ну… як програв? Насправді виграв, але з відтермінуванням, і… він тоді про це просто нічого не знав. 

Але найстрашнішим було не це. Його свідомість, вихована на суворих догмах неба, просто відмовлялася приймати новий факт: він — батько. Це слово пекло йому мозок сильніше за будь-яке прокляття. 

Донька від демониці — річ немислима, протиприродна, заборонена всіма кодексами обох світів. Він дивився на свої руки, якими щойно захищав Кіру — свою Азару, — і відчував, як усередині б’ються в конвульсіях залишки янгольської логіки. 

Він не міг просто так пробачити Карміллі роки брехні й власну самотність, хоч і розумів, що її провини в тому немає, бо його — за зраду — так покарало небо. Те небо, якому він служив стільки років…