Глава 6. Він має стати її здобиччю  

— Мені потрібен хтось, хто не злякається, якщо я раптом вирішу стрибнути з мосту просто так, для забави, — вела далі Кіра. — Хтось, хто має всередині холод, такий самий, як у мене. Всі ці хлопчики пахнуть одеколоном і страхом здатися не крутими. Це нудно, Стел. Смертельно нудно.

— О, тоді тобі треба в Ad Inferos, — прошепотіла Стелла. — Там власник — такий собі Валентин. Кажуть, він не просто багатій, він — магніт для жінок. Жодна не встояла. 

Кіра різко повернулась до Стелли: ця пропозиція її чомусь зацікавила.

— Кажуть, що він з’являється нізвідки, — Стелла наблизилася до самого вуха Кіри. — Його ніхто ніколи не бачив при денному світлі. Але коли він заходить у зал, музика наче затихає сама собою. У нього очі як розпечена сталь, і посмішка, від якої дівчата забувають власні імена. Він не просто власник мережі нічних клубів, він — тіньовий король цього міста. Але будь обережна: про нього кажуть, що ті, хто потрапляє в його особистий кабінет, більше не повертаються до колишнього життя.

Кіра тоді лише посміхнулася. Вона ще не знала, що Валентин — це Люціан, князь пітьми, про існування якого вона, звісно, чула і від матері, й від Діда, проте ніколи не бачила особисто. Що за кілька днів у тому самому клубі вона злетить на пекельний пілон, демонструючи таку пластику, від якої навіть у досвідчених демонів перехопить подих. 

Вона просто вирішила: раз він цікавий, цей Валентин має стати її здобиччю. Вона відчувала його силу через пів міста. Генетика Ашшрів вимагала виклику і сама обіцяла ним стати для того, хто теж не уявляв свого життя без викликів. 

Думка про полювання на тіньового “короля міста” заздалегідь розпалила в ній азарт, який вона не могла пояснити. Це було щось первісне, закладене в її ДНК обома батьками: янгольська жага до справедливості (або її специфічного розуміння) і демонічне бажання домінувати. 

Кіра вже уявляла, як вона заходить у його клуб, як її чорно-платинове волосся розлітається в світлі неону, і як цей загадковий Валентин розуміє, що нарешті зустрів ту, кого неможливо купити або зламати.

А Люціан, наступного вечора побачивши її спочатку на камерах спостереження клубу, а потім і вживу, бо дівчата у компанії того самого Макса таки пішли у нічний клуб, щоб розвіятися по-справжньому, вперше за останнє століття відчув не просто хіть, а аномалію. Дівчина, яка пахла як небо, але танцювала як саме пекло.

…Князь пітьми сидів у своєму кріслі, обтягнутому людською шкірою (майстерна ілюзія для відвідувачів, але він-то знав правду), і не міг відірвати очей від екрана монітора. Ця дівчина була неможливою. Її енергетика пробивала навіть цифрові перешкоди. 

Вона була загрозою і спокусою одночасно. Люціан відчув, як у грудях прокинулося забуте відчуття — інстинкт хижака, який зустрів рівного собі. Він ще не знав її імені, не знав, що вона — донька його найлютішого ворога й рідної сестри його власної дружини, але він уже знав, що вона буде належати йому. 

Тож він надів звичний костюм, у якому Валентин з’являвся на людях (а в нього в кожному з його клубів був цілий гардероб, і він міг легко дозволити перевтілитись навіть з мільйонера у жебрака), і пішов у свою ложу, щоб подивитись усе на власні очі. Бо ця ніч, як він відчував, обіцяла свої сюрпризи…