Глава 4. Дивний пацієнт психотерапевта  

Вона слухала мовчки, спершу даючи пацієнтові змогу виговоритися. Бо зараз вона була тільки психіатром, у кабінет якого прийшов той, хто потребує її допомоги. 

— Мені здається, що в моєму житті бракує якогось величезного шматка, — продовжував він, дивлячись у простір. — Я пам’ятаю Вінницю, пам’ятаю навчання, але це все наче картинки з чужої книги, бо мене там ніхто не пам’ятає. Як я не знаю, хто мої батьки… 

“Ох… Глібе! Звісно, що ти не можеш пам’ятати своїх батьків, — промайнуло в її думках. — Я не впевнена, що ти багато знав про них ще до тих болючих подій…”

— А ось цей біль у лопатках — він справжній. Він такий сильний, що я іноді не можу дихати. А вчора… вчора я розмовляв з котом на вулиці, і мені здалося, що він мені відповів. Сказав, що я дурень. Це ваша спеціалізація, так? Божевілля з нальотом містики? — Гліб не хотів їй казати, що цей божевільний кіт разом з таким само божевільним прозорим псом живуть разом з ним у квартирі, але саму проблему хотів підсвітити, тож вдався саме до такої історії. 

Діана дивилася на нього, ковтаючи сльози, які не мали права пролитися. Він був так близько — тільки простягнути руку й можна було торкнутися, але якраз торкатися його вона теж права не мала.

— Глібе Олександровичу, це серйозний випадок. Однієї розмови не вистачить. Нам потрібна серія сеансів. Тривала терапія. Ви готові йти до кінця? — вона вирішила сказати це одразу, а не гратися у тривалі перемовини. 

Він уважно подивився на неї й… кивнув, погоджуючись. Бо час від часу знову проживати уві сні той біль було занадто навіть для нього! 

— Можливо, ми почнемо з глибинного аналізу ваших снів, — Діана змусила себе говорити твердо, хоча голос ледь не здригнувся. — Те, що ви описуєте, — це не просто психосоматика. Це пам'ять тіла, яка конфліктує з вашою свідомістю. Ми заглянемо туди, де страх перетворюється на істину. Але будьте готові: істина може вам не сподобатися. Вона може зруйнувати все, що ви збудували за ці роки… 

— Я готовий на все, аби цей крик і біль у голові припинився, — відповів він. 

Діана записала дату, призначивши наступну зустріч на перші числа нового року. Це був початок їхнього кінця… чи нового старту.

…Тим часом у стінах “Могилянки” Кіра насолоджувалася життям. Її подруга Стелла — донька одного зі столичних багатіїв, яка звикла, що світ обертається навколо її сумочки й нових гастро-локацій, — постійно тягала Кіру по вечірках. Стелла була чистим втіленням “золотої молоді”: вона щиро вірила, що депресія лікується шопінгом, а будь-яка проблема в університеті вирішується татовим фуршетом для потрібних людей. 

Стелла була повною протилежністю Кіри: блондинка з рожевим манікюром, яка знала ціну кожного коктейлю у B-Hush і вірила, що життя — це нескінченний сторіз в Instagram. Вона щиро любила Кіру, хоча та часто лякала її своєю прямолінійністю й дивними коментарями про “недосконалість людської анатомії”. 

Сьогодні Стелла була особливо збуджена, бо вони нарешті отримали запрошення в закритий сектор одного дуже пафосного закладу на Поділ, потрапити куди прості смертні не могли навіть мріяти. 

— Слухай, Ашшран, ну ти й відьма! — Стелла захоплено розглядала Кіру в дзеркалі туалету універу. — Звідки такий колір волосся? А цей Влад із третього курсу… він же за тобою хвостиком ходить. Каже, що ти — його “темна муза”.