Розділ 29. Діана. Дорослішання Кіри         Глава 1. Подарунок від Діда   

На стику часу, поверхня     

— Кіро, якщо ти ще раз перевищиш швидкість на Набережно-Хрещатицькій, твій дорогий Дід, з якого ти примудряєшся вити мотузки, наступного разу подарує тобі не спорткар, а віслюка. Причому пекельного, який буде кусати тебе за п’яти щоразу, як ти подумаєш про драйв, — Діана намагалася говорити суворо, але втримати маску було важко, бо й сама теж полюбляла їздити швидко.

Вона стояла біля панорамного вікна їхньої вітальні на Оболоні, спостерігаючи, як сонячні промені блукають по поверхні скутого кригою Дніпра. У її руках була чашка кави, та демониця про неї давно забула, бо всі думки займав той самий “подарунок” від Дідька Лисого, через який вона тепер і сварила доньку. 

Вугільно-чорний спорткар, який трохи скидався на одну з відомих спортивних моделей, але був зібраний зовсім на іншому “конвеєрі”, стояв собі спокійнісінько у дворі. Та виглядав він під вікнами багатоповерхівки як інопланетний корабель, заряджений чистою агресією. 

Дід явно не економив: машина була не просто дорогою іграшкою, вона була вкрита шаром стародавнього ефірного захисту, щоб ніхто з вищих демонів не засік сидіння водія, коли Кіра починала тиснути на газ так, ніби за нею женуться всі легіони Абаддона. 

В Еребусі ім’я Абаддона використовували замість прокляття або лякаючи малих демонят. Він був втіленням такої собі санітарної зачистки всесвіту: якщо Баал командував солдатами Еребуса, то Абаддон вів за собою сарану, що не залишала після себе навіть пам'яті про буття. 

Його легіони, не варто про них згадувати бодай проти ночі, — це мільйони крилатих тварюк із обличчями людей і лев’ячими зубами, чий марш означав лише одне: пекло вирішило стерти цей конкретний вимір з карти реальності.

Звісно, поки за спиною Діани стояв Дідько Лисий зі своїми зв’язками й можливостями й Азазель із його первісною владою, жоден Абаддон не наважився б навіть подивитися в її бік. Але для Кіри, яка успадкувала від матері пристрасть до ризику, а від батька — нестримну внутрішню силу, ці легіони були хіба що черговою влучною метафорою швидкості.

Коли її “Чорна Стріла” зривалася з місця, залишаючи на асфальті такий само чорний гумовий слід, Кірі здавалося, що вона справді летить над безоднею, а за її спиною хлопають тисячі залізних крил карального війська пекла. Це був її особистий драйв — знати, що вона може бути швидшою за саму погибель, навіть якщо ця погибель поки що існує лише в повчальних казках її прапрадіда.

— Кіро, ти знову спалила ефірні фільтри! — крикнула Діана з вікна, коли звук мотора доньчиного спорткара змусив спрацювати сигналізації всіх “Ланосів” у радіусі кілометра. — Якщо Азазель побачить рахунок за техобслуговування цього “корабля”, він сам очолить легіони Абаддона, щоб наздогнати тебе і відібрати ключі!

Кіра лише зухвало виставила руку з вікна автівки, показуючи “козу”, і її “Стріла” зникла у мареві вечірнього Києва, залишаючи по собі лише той самий запах озону, який був ознакою неба, й легкий присмак пекельного вогню. 

Такі ситуації повторювалися регулярно, стаючи частиною дивного київського фольклору про “чорну тінь”, яку не міг зафіксувати жоден радар, бо вона просто розчинялася в просторі за мить до того, як її мав схопити об'єктив камери. Але сьогодні драйв мав інший присмак. Сьогодні порожнеча всередині Кіри, яку не могла заповнити жодна швидкість, вимагала відповідей, а не просто адреналіну.