Глава 8. “Він скоро прийде, мамо!”  

Діана здригнулася. Вона знала, що ці двоє — її єдиний зв’язок із Глібом, якого він сам не усвідомлює. Вони були з ним з тієї самої миті, як він розплющив очі під львівським мостом, ставши частиною його вигаданої “вінницької” легенди. 

Гліб звик до них, як до хронічного болю: вони були його єдиними друзями, свідками його теперішнього людського життя, в якому незвичайним було хіба що те, що він бачив душі мерців. І не тільки бачив, а й міг з ними розмовляти.  

Але насправді вони належали їй. Це були її очі в його домі, її шпигуни в його самотності та її охоронці в житті Кіри.

— Не бійся, Графе, — прошепотіла вона, гладячи невагому шерсть пса, який зараз фактично розривався між двома світами, підставляючи голову під руку Діани тут і одночасно гріючи ноги Глібу там. — Він не зрозуміє, що ви — одне ціле, поки я не дозволю. Він надміру зайнятий пошуком логіки в тому, де її не може бути.

Граф тихо вильнув хвостом — рух відгукнувся легким протягом у спальні Гліба, змусивши того мимоволі обернутися.

— Але… здається, час приховувати таємниці закінчується, — Діана подивилася услід доньці, яка зібралася йти спати, прихопивши з собою книжку. — Гліб підходить дуже близько до розгадки. Хоча… нехай це станеться пізніше, бодай після Кіриного людського повноліття… 

Забіяка випустив пазурі, дряпаючи пластик телевізора. 

— Тільки ти пам’ятай: Гліб любить цього пса, — сказав те, що вона й так знала. — Якщо він дізнається, що Граф дев’ять років доповідав тобі про кожен його крок… він може не пробачити навіть тобі.

Діана не відповіла. Вона дивилася на нічне місто, знаючи, що за стіною, у темряві міських вулиць, ходить чоловік, який втратив небо заради неї, і який щовечора бажає доброї ночі коту й псу, не знаючи, що вони — частина її любові та її жорстокого контролю. 

— А вона знову намагалася викликати дощ із жаб, — раптом наябедничав кіт, не розплющуючи очей, але показуючи лапою в бік Кіри, яка не встигла зайти у свою кімнату. — Я її ледве переконав, що краще замовити піцу. Хоча вона наполягала, що жаби — це смачніше.

Діана здивовано глянула на юну напівдемоницю. Кіра ж показала коту язика, а потім перевела погляд на матір. І в її очах зараз не було ні краплі темряви. 

— Мамо, а тато теж любить піцу? — раптом запитала дівчина.

Діана застигла, бо зовсім не чекала такого питання. 

— Тато… тато колись любив каву. Дуже міцну і гірку. 

— Я бачила його сьогодні, — спокійно сказала Кіра, гортаючи сторінку з легендою про квітку папороті. — Він стояв біля великого білого будинку. У нього дуже красиві крила, мамо. Тільки вони під светром, і йому незручно.

Діана відчула, як у горлі став ком. Гліб. Вона не знала, що Кіра бачить його крізь усі завіси. 

— Він скоро прийде, мамо… Він просто… як би це правильно сказати… забув ключі, — сказала Кіра й нарешті сховалася у своїй кімнаті.

Діана сиділа в темряві своєї оболонської квартири, слухаючи далекі дзвони. Вона знала: час ілюзій справді добігає кінця. Її янгол-патологоанатом скоро знайде дорогу до цих дверей, і тоді жодне екранування Дідька Лисого не врятує цей світ від їхньої зустрічі. 

Щоправда, “скоро” у понятті демониці могло бути як кілька місяців, так і кілька років…