Глава 7. Пекельні охоронці для ексянгола   

Діана сіла на край дивана, обережно торкнувшись руки Кіри. Дівчинка була плоттю від плоті того самого гріха, про який Гліб не мав жодного уявлення. Для нього Діана могла бути хіба що лікаркою, яка пахне ліліями. Вона знала, як він мучиться, намагаючись згадати бодай один запах із дитинства, і як перед його очима щоразу постає той самий білий шум.

— Це найстрашніше, — прошепотіла демониця, яка й справді останнім часом ввібрала у себе чимало людських рис. — Дивитися йому в очі й бачити пустку там, де колись було моє ім’я. Консисторія не просто покарала його. Вона перетворила його на живого мерця, який розтинає інших мерців у пошуках душі, якої сам не пам'ятає.

Граф важко зітхнув, і його примарне дихання ворухнуло волосся дитини. 

— Твій прадід Азазель чекає, коли цей вакуум усередині Гліба вибухне. Бо пустку неможливо терпіти вічно. Рано чи пізно він почне заповнювати її — і тоді небу буде непереливки. Бо янгол без пам'яті, але з люттю вигнанця, — це зброя, яку не зможе зупинити жодна печатка.

Діана промовчала. Вона знала: Гліб шукає батьків і коріння у Вінниці, бо йому потрібно бодай щось. Він не знає, що результат його справжнього коріння зараз спить на спині примарного пса, якого він сам бачить щодня. 

Вона згадала, як у її житті з’явилися ці двоє охоронців. Сама Кармілла якось знайшла їх у глибоких підвалах замку Азазеля, де зберігалися душі, які “загубилися” між світами. Граф і Забіяка звичайними демонами не були. Це були духи-охоронці, яких Азазель колись конфіскував у одного зі світлих лицарів, замкнувши їх у клітках із холодного заліза.

— Тобі потрібні очі там, де твої власні будуть засліплені любов’ю, — прохрипів тоді старий Азазель, віддаючи їй повідці, сплетені з нічного туману. — Ці звірі не мають плоті, але їхню вірність не купиш за всі скарби світу. Вони скоро тобі знадобляться, бо охоронятимуть те, що стане для тебе найдорожчим. І стануть містком до того, кого ти так відчайдушно намагатимешся забути.

Діана взяла їх на поверхню як необхідність. Вона вивезла їх у місто, матеріалізувавши про людське око лише частково. Для сусідів Граф був великим старим сетер-гордоном, якого ніхто ніколи не чув, а Забіяка — тим нахабним рудим котом, що вміє проходити крізь зачинені кватирки. Пізніше Гліб побачив зовсім іншого пса, але він однаково був тим самим духом-охоронцем. 

— Мамо, Граф каже, що ти сьогодні дуже сумна, — Кіра підвела голову від книжки, і її очі на мить блиснули темним золотом. — Він каже, що від тебе пахне лікарнею і дощем.

Граф тихо вильнув напівпрозорим хвостом, збиваючи пил із килима, якого не існувало.

— Граф забагато базікає як для пса, що помер сто років тому, — м’яко відповіла Діана, підходячи до доньки. — А Забіяка забагато дивиться телевізор. Скоро почне вимагати підписку на Netflix.

Кіт презирливо нявкнув і перестрибнув з телевізора на плече Діани, потершись холодною мордою об її щоку.

— Ми просто стежимо за порядком, хазяйко, — пролунав у її голові хрипкий голос Забіяки. 

Він ліниво мружився, хоча Діана знала: прямо зараз його друга іпостась, така ж нахабна й руда, сидить на підвіконні в квартирі Гліба біля Золотих воріт, спостерігаючи, як той чистить зуби перед сном.

— Твій патологоанатом сьогодні якось довго дивився на старі фотографії, яких не існує, — продовжив кіт. — Граф нервує. Він зараз лежить у Гліба під ногами, вдаючи душу померлого пса, але насправді кожним нервом відчуває, як Кіра за звичкою смикає його за вухо тут, у тебе. Тобі не здається, що це стає… виснажливо?