Глава 5. Запис на тридцять перше грудня… 

“Якщо так піде далі, я сам стану пацієнтом психлікарні або опинюся на одному з цих столів з діагнозом “перевтома”. Треба щось робити, причому не відкладаючи на потім”, — крутилось у його мозку. 

Сівши за стіл, він відкрив ноутбук. Коли вводив пошук, пальці ледь помітно тремтіли. У пошуковику з’явилися слова: “Психотерапевт Київ, допомога при галюцинаціях та ПТСР”. Потім гортав сторінки, ігноруючи рекламу, поки не зупинився на стриманому сайті центру Aeterna.

“Лікар-психотерапевт, кризовий аналітик. Діана Ашшр”, — прочитав Гліб і завмер. 

Незвичне для цього міста й країни прізвище Ашшр відгукнулося в його голові спалахом — тим самим, що він відчував у сні, коли йому припалювали спину. Це було дивно. Це було нелогічно. Але вперше за останні роки він відчув щось, схоже на надію. 

Якесь дивне, майже забуте відчуття тепла ворухнулося в грудях, витісняючи звичний холод підвалу. Мозок кричав, що це просто збіг обставин і дивне прізвище, але інтуїція вперто тягнула його саме до цього імені. 

Тож більше нікого не шукаючи, він натиснув рядок “Записатися на прийом”.

— Подивимося, пані Ашшр, чи зможете ви вилікувати янгола, який забув, як літати, — прошепотів сам до себе, закриваючи кришку ноутбука, й голосно розсміявся. 

Йому просто здалося страшенно смішним те, що він раптом чомусь обізвав себе янголом. А може, той сон… правда? Хоч такого насправді бути не може. 

Він не знав, що в цей самий момент та сама Діана Ашшр, лікарка-психотерапевт, клініку якої він чомусь обрав, щойно повернувшись із “відрядження”, як сказали б люди, на той світ, спалювала у каміні звіт, попередньо підготовлений для Люціана, відчуваючи дивне тривожне поколювання в пальцях. 

Її передчуття не просто нашіптувало, воно волало на повний голос, що в останній день року щось повинно статися. Чому вона так думала, Діана не знала. А спитати у штатної пекельної відьми, як на зло, не було змоги, бо та зараз у янголів, вчить їхній молодняк бачити, крім звичного для них пафосу, ще й реальне життя. 

Діана зітхнула й розгорнула планшет, щоб перевірити розклад клініки на останній день року. Вона сподівалася побачити там порожні графи — хто прийде до психотерапевта тридцять першого грудня? Хіба що ті, кому зовсім немає з ким пити шампанське. Але екран блимнув новим сповіщенням.

На 10:00 записався якийсь чоловік. Гліб. Просто Гліб, без прізвища, з лаконічною приміткою: “Кризовий стан. Терміново”.

— Ну звісно, — обурилась вона, відкидаючи планшет на оксамитову ковдру. — Гліб. Робити йому нічого, не міг уже після свят прийти... Притягнеться завтра зі своїми депресіями, поки всі нормальні люди готуватимуть олів'є, без якого у них і Новий рік не свято… А я, може, теж хочу обів’є своїми руками зробити! 

“Вічно мені щастить на унікальних пацієнтів, яким саме під бій курантів треба розібратися зі своїм нещасним життям”, — роздратовано подумала, потираючи втомлені повіки. 

Діана підвелася з ліжка і підійшла до вікна, розглядаючи засніжений нічний Київ. Спогади, які вона так старанно ховала вісімнадцять років під маскою успішної людської практики, зараз оживали, як голодні привиди. Вона крутила в пальцях вимкнений планшет, відчуваючи, як звична впевненість у собі тріщить по швах. Якщо цей Гліб — той, про кого вона подумала, то завтрашня зустріч рознесе її спокійне, вибудуване по цеглинках земне життя вщент. І чомусь саме ця думка змушувала її серце битися набагато швидше, ніж зазвичай. 

Вона заплющила очі, але передчуття, те саме, древнє і темне, раптом стиснуло серце крижаними пальцями. Ім’я “Гліб” здалося їй… якимось болюче знайомим на смак, наче присмак озону перед грозою, яку вона намагалася забути останніх два десятиліття.  

Хто ж ти такий, Глібе? І що в тебе сталося, що тобі так пече?! І раптом її прострілило здогадом… Та невже?! І що йому від неї… тобто від психотерапевта треба?