Розділ 7. Кармілла. Болючі спогади       Глава 1. Для неї він просто… Люці    

Минуле, Еребус, місяцем раніше…  

Артефакт на столі — шматок заговореної кістки левіафана, вкритий рунами, що світилися тьмяним гнильним світлом, — вібрував уже третю хвилину. Його низькочастотний гул резонував із камінням стін моєї спальні в родовому замку Ашшр, викликаючи легку нудоту. 

Це знову був Люціан. Його настирливість останнім часом межувала з параноєю, наче він відчував, що я вислизаю з-під його контролю. Хоча насправді цей його нібито контроль завжди був ілюзорним, бо контролювати демоницю з роду Ашшр попри її волю неможливо.  

Але нехай собі думає, що хоче, поки мені це не заважає. Зрештою, у нього є Моргана, от нехай і розважаються на пару, у них це непогано виходить… 

Кожна ця настирлива вібрація клятого артефакту була наче спроба накинути на мене зашморг, викований із пекельного заліза й вічних зобов'язань перед пеклом. Вони всі в Еребусі звикли мислити категоріями патріархату, де навіть найсильніша демониця має ставати лише витонченою зброєю у чиїхось руках або розмінною монетою у шлюбних союзах правителів. 

Але безодня свідок, я дуже довго дихала отруйним повітрям поверхні й п'янкою людською свободою, щоб дозволити закрити себе в задушливих рамках чужого контролю. Жоден чоловік в обох світах не вкаже мені моє місце, навіть якщо він носить корону і належить до роду того, хто бачив, як народжується пекло.  

Я ліниво провела кігтем по холодній поверхні кістки, активуючи аудіозв'язок, але навмисно не вмикаючи візуалізацію. Мені зовсім не хотілося, щоб цей самовпевнений індик, який уявив себе моїм господарем лише тому, що присягнув безодні й затягнув мою сестру у їхній пекельний шлюб, бачив мої червоні від недосипу очі, розкидані по підлозі старовинні карти Парижа й склянку еребуського вина, що мало у своєму складі рідку меланхолію й попіл пекельних троянд.

— Кармілло! — голос Люціана прогримів під склепінням стелі, змусивши кришталеву люстру, зроблену із застиглих сліз суккубів, тихо дзеленькнути. — Де тебе три чорти носять? Канцелярія вимагає звіту по Сльозі Іштар. Кажуть, цей артефакт бачили на чорному ринку в Макао. Це твоя робота чи мені вже посилати за тобою катів Баала, щоб вони привели тебе до тями?

Я зробила ковток вина, відчуваючи, як воно обпікає горло звичним присмаком заліза й давніх проклять. Зазвичай його владний тон мене дратував до нестями, а сьогодні викликав лише втомлену посмішку. Він так старався бути схожим на Діда, але в його голосі завжди чулася ця істерична нотка слабкості, якої Люцифер ніколи собі не дозволяв.

— Збав обороти, Люці, — мовила я байдуже. — Макао — це димова завіса для дурнів з консисторії. Сльоза давно у мене, лежить у сейфі під надійним прокляттям, яке випалить мізки будь-кому, хто спробує його відімкнути. Я просто… взяла творчу відпустку. На поверхні зараз чудовий сезон дощів, який неймовірно пасує до мого настрою.

— Відпустку? — він майже задихнувся від обурення, і я почула, як на тому кінці зв'язку щось хруснуло — мабуть, не витримав напруги череп якогось чергового філософа у його руках. — Ти мисливиця, Кармілло, а не туристка! Твоє місце тут, в Еребусі. Моргана каже, ти поводишся дивно, закриваєш розум. Якщо я дізнаюся, що ти знову зв'язалася з тими світлими відступниками або, боронь прадавній Демоне, знову шукала того серафима...

Я не боялася, але серце все одно тьохнуло. Тож миттєво посилила ментальний блок, вибудовуючи навколо спогадів про Гелларіеля стіну з чистої темряви. Це моє! Тільки моє… Люціан не повинен знати. Ніхто не повинен знати.

— Я просто втомилася від вашого пекельного пафосу, — відрізала я. — Мені потрібен час. Все, розмову закінчено. Якщо тобі буде щось потрібно, пиши есемески… 

— Кармілло! — гримнув він. — З тобою розмовляє твій правитель… 

— Бай… — знущально кидаю на прощання і просто обриваю зв’язок, не думаючи про жодні наслідки. 

А нехай спробує щось мені зробити!..