«Операція: Батьківський контроль»

У спальню впевненим кроком зайшов кремезний чоловік років п’ятдесяти п’яти, із суворими вусами та з поставою військового, від якого навіть кімнатні рослини витягувалися по стійці «струнко».

— О, підйом, чи що? — Степан Петрович критично оглянув розпатланого сина. — А чого це в тебе тут так парфумами якимись солодкими пахне? Ти що, міль в шафі травив?

— Та ні, тату, це... освіжувач повітря. «Альпійська свіжість»! — швидко збрехав Назар, перекриваючи собою куток за дзеркалом, де, затамувавши подих і згорнувшись у три погибелі, стояла Яна в одній його величезній футболці.

— Альпійська свіжість, кажеш? — Степан Петрович звузив очі, як досвідчений слідчий. — А чого це на підлозі жіноча туфля лежить?

Він нахилився й підняв ту саму туфлю, яку Назар учора урочисто приніс із лісу.

Назар навіть не здригнувся, включивши режим професійного рятувальника:

— А! Це... речовий доказ! З вчорашнього виклику! Дівчина застрягла на дереві, туфля впала, я взяв віддати...

Із-за дзеркала пролунало дуже тихе, але обурене фиркання. Яна ледь стрималася, щоб не вискочити й не настукати цією туфлею Назару по голові.

— З дерева, кажеш? — Степан Петрович покрутив туфлю в руках. — Розмір тридцять п'ятий... Маленька якась. Майже як у Янки, подруги Ольчиної. До речі, про Янку! Вчора Олька казала, що Яна шукає, хто їй капот у машині відремонтує. Ти допоміг?

— Допоміг, тату... Так допоміг, що вона досі «під враженням», — хмикнув Назар, прикриваючи собою дзеркало ще більше.

І саме в цей момент із кутка пролунало зрадницьке, гучне: «АПЧХИ!».

Пиловий заєць за дзеркалом вирішив виконати свою коронну роль.

У кімнаті запанувала гробова тиша.

Степан Петрович повільно перевів погляд з туфлі на сина, а потім на куток за дзеркалом.

— Назаре... — повільно мовив полковник у відставці. — У тебе за дзеркалом «освіжувач повітря» чихнув?

Назар зітхнув, закрив очі долонею і пробурмотів:

— Тату... тільки без повчань.

З-за дзеркала повільно, з піднятими вгору руками, визирнула Яна. У його гігантській сірій футболці, яка висіла на ній як намет, з розпатланим волоссям і червоними як мак щоками.

— Доброго ранку, Степане Петровичу... — тонким, писклявим голосом мовила вона. — Це я... Яна. Я... я прийшла за своєю туфлею.