«Криптоінвестор» під прицілом

Яна й Толік сиділи на літньому майданчику ресторану. Толік відверто нервував, переплутав усі вказівки й замість «Едуард» пару разів назвав себе «Анатолієм-криптобароном», голосно гикаючи від страху кожного разу, коли повз проходив хтось високий.

І ось з’явився він.

Назар ішов повільною, впевненою ходою. На ньому були темні окуляри та облягаюча футболка, яка вигідно підкреслювала кожен мускул. Побачивши Яну з її «альфа-ссавцем», рот рятувальника вигнувся в загрозливій, але неймовірно спокусливій посмішці.

— О, Янка! Доброго дня, — Назар підійшов до їхнього столика, зняв окуляри й поклав руки в кишені, нависаючи над Толіком як хмарочос. — А це той самий «дуже дорослий і зайнятий чоловік»?

Толік від одного погляду Назара зблід, як свіжопофарбована стіна, і миттєво впустив виделку в салат.

— Т-так! Це Едуард! — швидко втрутилася Яна, перебираючи ініціативу й сміливо випрямивши спину. — Він криптоінвестор! Ми якраз обговорюємо нашу спільну поїздку на Балі! Едіку, розкажи Назару про свої акції...

— А-акції... — замикав Толік, з острахом дивлячись на біцепс Назара, який у цей момент дуже виразно напружився. — Я... я більше по дизайну... Тобто по біткоїнах! Але в мене від висоти крутиться голова! На Балі літаком не полечу! Я краще пішки... або на автобусі!

Яна подумки закрила обличчя руками. «Боже, який провал...»

Назар примружився, нахилився до Толіка й тихо, з низьким низьким тембром сказав:

— Едіку... чи як тебе там. У тебе є три секунди, щоб згадати про свій маршрут і зникнути звідси. Бо зараз приїде бригада МНС і випадково евакуює тебе в найближчий сміттєвий бак.

— Я згадав! У мене ж рейд! — писнув Толік, схопив свою поясну сумку й, майже падаючи, наче заєць, дременув убік метро.

— Толіку! Едуарде! Стій! — вигукнула Яна, підхоплюючись зі стільця.