Спецоперація «Лісова евакуація»

Ранок у лісі розпочався не з кави, а з гучного реву моторів, тупоту важких берців та басовитого сміху.

Яна прокинулася від того, що сонячний промінь пробивався крізь лобове скло, а вона сама зручно вмостилася на грудях Назара, загорнута в його плед. Сам «рятувальник року» мирно сопів, міцно обіймаючи її за талію.

І саме в цей момент у вікно позашляховика хтось тричі голосно постукав.

— Гей, командире! Ви там як, не замерзли? Чи «операція з порятунку цивільного населення» затягнулася? — пролунав ззовні веселий чоловічий голос.

Яна від несподіванки підскочила, як ужалена, і вліпилася лобом прямо в підборіддя Назара.

— Ой! — зойкнула вона, хапаючись за лоб.

— Оу... — засичав Назар, розплющуючи очі та чухаючи щелепу. — Доброго ранку, старенька. Я дивлюся, ти вирішила мене добити ще до приїзду підкріплення.

Виявилося, що до них на підмогу приїхав величезний службовий «УРАЛ» МНС із трьома колегами Назара — такими ж кремезними хлопцями, що весь час посміхалися.

Коли Назар виліз із машини, а за ним, червона як рак, у своїй зім'ятій діловій спідниці та одній туфлі (друга десь загубилася) визирнула Яна, хлопці з МНС вибухнули сміхом.

— Назаре, ти казав, що машина застрягла, а не що ти тут на побачення з ночівлею приїхав! — зареготав кремезний вусатий рятувальник. — Дівчині хоч кави налив, чи ти її тільки сосновим повітрям годував?

— Хлопці, затуліть капоти і чіпляйте трос, — іронічно відмахнувся Назар, але очі його задоволено блищали. Він повернувся до Яни, легко накинув їй на плечі свою куртку й шепнув на вухо: — Не зважай. Вони просто заздрять.