Романтика в салоні

Назар вийшов, оглянув колеса, повернувся в салон, струсив із себе кілька крапель дощу, який якраз почав накрапувати, і ввімкнув тиху, приглушену музику та м'яке підсвічування салону. З бардачка він дістав термос із гарячим чаєм та дві термочашки.

— Вовків тут немає, зв'язок з'явиться, коли трохи розвидниться або коли моя зміна почне мене шукати, — спокійно мовив він, наливаючи їй чаю. — А поки що — розслабся, «катастрофо». Тримай, це з м'ятою і чебрецем.

Яна взяла теплу чашку. У салоні машини стало неймовірно затишно. За вікном шурхотів дрібний дощ, великі соснові гілки хиталися від вітру, а всередині панували тепло, аромат м'яти та затишна напівтемрява.

— Ти завжди такий спокійний? — тихо спитала Яна, відпиваючи чай. — Навіть коли машина застрягла в глухому лісі?

— Я на роботі й не таке бачив, — Назар повернувся до неї, спираючись ліктем на кермо. — А тут... поряд гарна дівчина, гарячий чай, і ніяких Хеппі Мілів. Ідеальний вечір.

Яна злегка штовхнула його в плече:

— Ти знову знущаєшся!

— Ані трохи, — його голос став нижчим, оксамитовим і дуже щирим. Назар пильно подивився їй в очі. — Знаєш, Янка... ти постійно торочиш про ці чотири роки різниці. Про те, що ти старша, доросліша, розумніша...

— Бо це правда, — вже менш впевнено мовила вона, відчуваючи, як прискорюється пульс.

— Ні, це не правда, — Назар повільно нахилився ближче до неї. — Ти просто ховаєшся за цією різницею, бо боїшся знову повірити комусь. Бо той дурень тебе образив. Але я — не він. Я чекав, поки ти помітиш у мені не «молодшого брата Олі», а дорослого чоловіка, дуже довго.

Яна затамувала подих. Його обличчя було так близько, що вона бачила кожну золотаву цятку в його темно-карих очах. Усе її «доросле» заперечення та аргументи розсипалися, як картковий будиночок.

— Назаре... — шепнула вона.

— Що, старенька? Боїшся, що не впораєшся з рятувальником? — тихо засміявся він, але в його погляді була така ніжність, від якої перехоплювало подих.

— Я взагалі нічого не боюся... — виклично мовила Яна.

— Ну то перевіримо, — м'яко мовив Назар і скоротив останній сантиметр між ними.

Його губи торкнулися її — спочатку обережно, ніжно, ніби питаючи дозволу, а потім більш впевнено та пристрасно. Яна мимовільно випустила з рук чашку (на щастя, порожню) і вп'ялася пальцями в його міцні плечі, відповідаючи на поцілунок. Увесь світ навколо — ліс, дощ, зламана машина та невідправлені звіти — просто перестали існувати. Це був той самий поцілунок, від якого крутиться голова і бігають мурашки по шкірі.

Коли вони нарешті відсторонилися один від одного, Яна важко дихала, дивилася на нього широко розплющеними очима й не знала, що сказати.

Назар усміхнувся своєю білозубою, трохи зухвалою посмішкою, провів великим пальцем по її щоці й тихо сказав:

— Ну що, тепер ти точно моя «потерпіла». І повертати тебе сестрі я вже не збираюся.

Яна лише глибоко видихнула й сховала палаюче обличчя у нього на грудях, слухаючи, як сильно та швидко калатає його серце.