Шорткат через хащі

Коли вони поверталися назад, сонце вже повільно сідало за обрій, фарбуючи небо в багряно-рожеві кольори.

— Назаре, нам треба швидше, — подивилася на годинник Яна. — Мені ще треба звіти шефу надіслати до дев'ятої вечора!

— Ну, якщо треба швидше... — Назар примружився й подивився на навігатор. — Тут є коротка дорога через сосновий ліс. Місцеві кажуть, ґрунтуха нормальна, зріжемо кілометрів п'ятнадцять.

— Ти впевнений? — підозріло спитала Яна. — Бо моє шосте чуття підказує, що скорочення дороги завжди закінчується пригодами.

— Янко, я рятувальник МНС. Я цей ліс за пів години наскрізь пройду, навіть якщо ми пішки підемо, — впевнено мовив він і повернув кермо праворуч, на вузьку лісову дорогу.

Перші десять хвилин усе йшло ідеально: високі сосни, свіже соснове повітря, м'яке світло фар. Але потім дорога почала розмиватися після нещодавніх дощів. Позашляховик ставав усе повільнішим, колеса вибризкували бруд, і зрештою... авто з гучним чавканням просіло на праву сторону й заглохло.

Назар спробував дати газу. Колеса лише безпорадно прокрутилися в глибокій багнюці, глибше занурюючи машину в пастку.

— Ну що, Сусанін? — Яна склала руки на грудях і перевела погляд на хлопця. — Зрізали п'ятнадцять кілометрів? Вітаю! Тепер ми тут житимемо.

Назар вимкнув двигун, відкинувся на спинку сидіння й розреготався:

— Гаразд, визнаю. Ідея була так собі. Зате яка атмосфера!

— Яка атмосфера?! Навколо темний ліс, десь ходять вовки, а в мене звіт не відправлений! — Яна дістала телефон. — І зв'язку немає! Ну просто класика жанру!